Біля села Гуменці тече невеличка річка, а понад річку гай. Гай зелений, густесенький. Він підіймається на високу гору. Цю гору називають Кармалюковою. Її знають багато людей. Колись на цій горі знаходили собі допомогу багато людей-бідняків.
Пролетіла селами чутка, що з'явився на цій горі дуже хоробрий, справедливий отаман Кармалюк. Люди говорили, що він панів карає, а бідним допомагає, від багатих бере, а бідним дає. І пішли люди до Кармалюка, щоб разом з ним за вкрадену правду боротись. Але не всіх брав Кармалюк у свої загони. Він відбирав найхоробріших, найсміливіших, тих, що не пожаліють свого життя за правду.
Зібравши хоробрих побратимів, Кармалюк водив їх на панів — кривдників людських карати, а людям правду розказувати, навчав, як з кривдою на двобій ставати. А пристановищем Кармалюка стала гора. В ній були чудові палати, самоцвітами і золотом обсипані. Боялись пани повстанців, як вогню. Викликали вони на Кармалюка військо. Те військо шукало по лісах за Кармалюком, але знайти його не могли. А то рідна земля ховала своїх синів.
Та розвідали якось пани, де Кармалюк притулок має, і захотілось їм скарби забрати і Кармалюка впіймати. Озброїли пани військо величезне і підійшли до самої гори. Відкрились перед ними двері, що вели в глиб палацу. Кинулись пани скарби забирати, але раптом захиталась розгнівана гора і закрився вихід. Так і щезли ті пани. А славний отаман Кармалюк пішов у густі ліси і ще довго допомагав бідним людям.
А гору відтоді називають Кармалюковою.





Як мати стала зозулею

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
— Нема в хаті води,— одказують діти.
— Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води.
Одізвався старший хлопець:
— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.
Мати до дочки:
— Піди, доню, принеси мені води.
— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.
Просить мати меншого сина:
— Піди, Івасику, принеси мені водички.
— Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір'ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить -- мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:
— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
— Мамочко, мамочко, пий воду.
А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
— Ку-ку, ку-ку... Пі-зно, ді-ти, пі-зно... Ку-ку, ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.
А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.