http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/shapovalov_uaoc/

 
Дмитро Шаповалов
УАПЦ: у пошуках моделі творення помісної Церкви

Уперше церковна організація з назвою „Українська Автокефальна Православна Церква” (УАПЦ) виникла в 1921 році. Ще 1917 року група священиків та вірних Російської Православної Церкви (РПЦ), натхнена успіхами національно-визвольного руху, спробувала вплинути на „українізацію” РПЦ в Україні. Дискусія про це вийшла за межі самої Церкви, залучивши широкі суспільні та політичні кола. Кілька років минуло в боротьбі поглядів та пошуках компромісів, проте досягти прийнятної для всіх сторін згоди не вдалося. Наслідком цього стало утворення нової релігійної організації – УАПЦ. Нова Церква вимушена була виконувати свою місію в непростих історичних умовах.

На початок 20-х років стало очевидно, що в боротьбі російського монархічного „білого” руху, нових українських національних інститутів та комуністів-більшовиків переможцями стануть останні. Головним ворогом нового ладу стала Церква, насамперед РПЦ. З одного боку, радикальний комунізм однозначно стверджував необхідність покінчити з „релігійними забобонами”, з іншого – РПЦ виявилася не лише зайвим у радянській системі реліктом імперської епохи, але й найпотужнішим опозиційним об’єднанням, символом ідеологічного несприйняття більшовизму. Допоки комуністичний уряд заліковував рани громадянської війни та був надто слабким, аби швидко покінчити з релігією взагалі, він удався до кількох методів послаблення РПЦ, серед яких була й підтримка альтернативних старій Церкві релігійних угруповань. Тема співпраці УАПЦ з комуністичним режимом є недостатньо дослідженою, тому досі важко пояснити, чому саме при посиленому тиску на РПЦ новій українській Церкві передавалися такі святині, як Софіївський собор у Києві чи Миколаївський собор у Харкові (тодішній столиці Радянської України).

УАПЦ 20-х років постала як національна Церква, що прагнула відновити давні релігійні традиції українського народу. У вирі національно-визвольної революції загальні тенденції українізації та демократизації позначилися й на Церкві. УАПЦ змінює мову богослужінь, повсюдно відновлює традиційні для сільської релігійної культури атрибути, дбає про відродження національної храмової архітектури, співу тощо. Водночас запроваджується „церковне народовладдя”, формується практика обрання єпископів та священиків мирянами. Хиби дореволюційної РПЦ викликають критику споглядальної монашої традиції загалом; на противагу їй висувається ідея дієвого братства – об’єднання людей, які активно працюють та займаються освітою вірних. Ідея творення такої Церкви не знайшла підтримки серед ієрархів українських єпархій РПЦ, тому автокефальний рух залишився без єпископського очолення. Кілька спроб домовитися про архиєрейські хіротонії для УАПЦ за кордоном зазнали поразки. Тоді на установчому соборі УАПЦ було проведено єпископські свячення самими священиками. Предстоятелем УАПЦ став колишній протоієрей РПЦ Василь Липківський. Окрім цього, було схвалено низку нормативно-правових церковних документів, що були покликані стати основою канонічного життя нової Церкви. Ці документи одержали назву „київських канонів” та призвели до суттєвих реформ, які зокрема стосувалися сімейного життя священика – заохочувався одружений єпископат, священикам дозволялося брати другий шлюб тощо. Такі кроки не лише згубно позначилися на внутрішньоцерковній дисципліні, але й значно ускладнили перспективи канонічного визнання УАПЦ іншими православними Церквами, змушуючи розглядати феномен УАПЦ 20-х років швидше як український національний різновид обновленства, аніж як традиційну православну спільноту.

УАПЦ швидко набула популярності серед українців, ставши другою за чисельністю Церквою після РПЦ. Однак з середини 20-х років у житті автокефальної Церкви починають виникати суттєві труднощі. Зміцніла радянська система поступово відмовляється від підтримки опозиційних щодо РПЦ спільнот. До того ж інтереси влади та лідерів УАПЦ, які співпали у певний час, почали знову розходитися, а з посиленням доцентрових тенденцій в СРСР на УАПЦ стали скоса поглядати як на небезпечне націоналістичне явище. Після капітуляції РПЦ у 1927 році (декларація митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність Церкви до радянської влади) у більшовиків зникли останні резони миритися з наявністю УАПЦ. В наступні роки автокефальний рух було розгромлено сталінським режимом, українських священнослужителів та найактивніших мирян розстріляно або направлено до таборів.
Головним здобутком УАПЦ 20-х років стало утвердження ідей автокефалії Української Церкви, соборноправності як традиційного способу влаштування церковного життя українців та богослужбового вжитку української мови. УАПЦ 20-х років назагал сповідувала модель утвердження незалежної національної Церкви шляхом відмови не лише від привнесених з Росії традицій, а й від повної рецепції східнохристиянської церковної спадщини. Вільне поводження з канонами та вибіркова пошана до Передання відштовхнули від УАПЦ багатьох православних українців. Шлях церковної самоізоляції, яким у силу різних причин йшла УАПЦ 20-х років, зазнав поразки.

Вдруге організація з назвою УАПЦ з’явилася під час Другої світової війни. Цього разу шлях Церкви перетнувся з іще одним тоталітарним режимом ХХ століття – нацизмом. УАПЦ виникла і поширилася на окупованих німецькими військами українських територіях. Єпископат нової УАПЦ формувався за посередництвом канонічної Польської Православної Церкви, автокефалію котрій надав Вселенський Константинопольський патріарх. Польська Церква складалася переважно з етнічних українців і білорусів, частина земель яких опинилися у міжвоєнний час під владою Варшави. На звільнених від радянських військ українських територіях масово відкривалися вцілілі після антирелігійних кампаній більшовиків храми, утворювалися нові християнські громади. Зробити цей церковний ренесанс організованішим та структурованішим прагнули дві сили: автономна та автокефальна Церкви. Перша позиціонувалася як вірна підпорядкуванню РПЦ, натомість друга спиралася на ідею автокефальної Української Церкви. Нова УАПЦ визнала за пріоритетний шлях традиційного канонічного формування єпископату та відмовилася від новаторських напрацювань Церкви 20-х років. Фактично, другий автокефальний рух був організаційною трансформацією Польської Православної Церкви на території України. Духовним опікуном УАПЦ визнавався митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), адміністратором став архиєпископ Полікарп (Сікорський).

Нова УАПЦ теж не зуміла дістати канонічного визнання інших помісних Церков. Її єпископат незабаром залишив Україну через загрозу наближення Червоної Армії. Парафії УАПЦ на кінець Другої світової війни було або закрито, або передано у підпорядкування РПЦ на чолі з владикою Сергієм (Страгородським). Українські архиєреї утворили структури УАПЦ у вигнанні та зосередилися на пастирській опіці православної частини діаспори.
Друге відродження УАПЦ в Україні було нетривалим, проте саме цей період відкрив украй важливі для майбутнього перспективи. УАПЦ 40-х дистанціювалася від низки реформ Церкви 20-х років, зумівши утворити єпископат традиційним для Східної Церкви способом. До того ж цей єпископат був збережений за кордоном, а отже в принципі готовий у слушній нагоді повернутися в Україну. УАПЦ 40-х виступила категоричним опонентом комунізму, а також поклала початок осмисленню нової моделі пошуку власної тотожності. Якщо УАПЦ митрополита Василя Липківського насамперед спиралася на народну побожність та ідею розбудови національної Церкви без огляду на визнання інших православних спільнот світу, то автокефальний рух 40-х років був прямим наслідком визнання Константинополем Польської Церкви як правонаступниці давньої Київської митрополії, незаконно приєднаної до РПЦ у ХVІІ столітті. На противагу підкресленій аполітичності Церкви 20-х, друга хвиля автокефального руху висунула ідею державотворчої функції УАПЦ. Архиєпископ Полікарп вітав проголошення незалежної України 30 червня 1941 року у Львові, благословив новий уряд на чолі з Ярославом Стецьком, УАПЦ підтримувала зв’язки з українським націоналістичним підпіллям – ОУН та УПА. Саме Церква 40-х поклала початок втілення ідеї українського православного Патріархату – у 1944 році українські єпископи проголосили митрополита Діонісія „патріархом всієї України”.

Третє відродження УАПЦ в Україні почалося 1989 року. Утворений кількома священиками та мирянами ініціативний комітет набув популярності в Галичині, де починається масовий перехід парафій з-під юрисдикції Московської Патріархії під омофор митрополита УАПЦ у вигнанні Мстислава (Скрипника). Цей рух відразу прагнув здобути підтримку Константинопольського Патріарха – до Стамбулу передаються численні звернення, телеграми, направляються делегації. Проте офіційного визнання УАПЦ не відбулося, і поєднана з діаспорною частиною автокефальної Церкви українська спільнота проголосила утворення власного Патріархату. Предстоятелем єдиної УАПЦ у світі став владика Мстислав (Скрипник) – літній архиєрей, що був висвячений ще в Церкві 40-х років та символізував спадковість тієї УАПЦ з сучасною.
Утворена як альтернатива РПЦ нова Українська Церква 90-х увібрала в себе значну частину ідей своїх попередників. УАПЦ проголошувала віднову української церковної традиції, богослужбовий вжиток рідної мови, очищення від привнесених з РПЦ нашарувань. Нова Церква рішуче засуджувала злочини комуністичного режиму, активно співпрацювала з політиками національно-демократичних поглядів, сприяла утвердженню в суспільстві ідеї незалежної України.

Проте від самих початків УАПЦ 90-х характеризувалася особливостями, не притаманними попереднім рухам за автокефалію Української Церкви. По-перше, віднова автокефалії знайшла найбільшу підтримку в Галичині, натомість позиції Церкви у центрі та на сході України виявилися дуже слабкими. По-друге, УАПЦ була вимушена визначати стосунки з Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ), яка щойно вийшла з підпілля. Офіційно УАПЦ 40-х засудила ліквідацію УГКЦ, толерантного ставлення до греко-католиків вимагав і владика Мстислав. Але парафії нової УАПЦ, що діяли переважно на традиційній території УГКЦ, виявилися втягнутими в численні міжконфесійні конфлікти. Спільним для обох Церков виявився не лише територіальний, але й ідеологічний простір – обидві позиціонувалися як національні Церкви, обидві активно викривали комуністичну систему та вади російської духовної традиції, обидві розраховували на симпатії політиків правого політичного спектру. Феномен галицького відродження УАПЦ характеризувався запозиченням до практики православного богослужіння церковних традицій УГКЦ – наприклад, по сьогодні замість давнього київського звичаю правити під час Великого посту спеціальний чин пасії, у православних храмах Галичини служиться „хресна дорога”.

Але цим проблеми УАПЦ 90-х не вичерпувалися. Від 1989 року в автокефальному русі спостерігається внутрішня напруга, викликана співіснуванням і боротьбою кількох моделей розвитку Церкви. Соборноправне начало відстоюють відроджені братства, традиції синодального управління – виховані в російській традиції священики, для яких перехід в УАПЦ став можливістю утриматися на своїй парафії. Конфлікт моделей підживлювався ухваленням статуту Церкви, майже повністю скопійованого з російського аналогу, та утворенням окремого центру керівництва УАПЦ в Україні. Відразу по поверненні під юрисдикцію владики Мстислава в автокефальному русі України з’являється новий провідник – єпископ Іоан (Боднарчук). Без участі канонічного єпископату діаспорної УАПЦ відбуваються архиєрейські хіротонії. При живому патріархові вводиться посада місцеблюстителя – керівника УАПЦ в Україні. Брак усвідомлення власної церковної ідентичності українським священством призводить до сліпого копіювання звичного устрою РПЦ. Діаспорна частина УАПЦ щораз більше розчаровується в церковному русі України.

У 1992 році поєднанням кількох єпископів українських частин РПЦ та УАПЦ утворюється Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП). УПЦ-КП декларує себе державною Церквою, орієнтується на ідеологічну підтримку посткомуністичної номенклатури, визнає канонічним період перебування Київської митрополії у складі РПЦ. Згодом, витісняючи УПЦ КП, номенклатурну нішу займає Українська Православна Церква у єдності з Московським Патріархатом (УПЦ (МП)). Київський Патріархат змушений більше покладатися на праву політичну опозицію, щораз частіше декларуючи спадковість з УАПЦ. Окрім того, УПЦ (МП) фактично „випала” з об’єднавчих ініціатив 1992 року, тому нова Церква могла існувати тільки за рахунок колишніх членів УАПЦ, що вимагало рецепції більшості її ідей.
Патріарх Мстислав не сприйняв утворення УПЦ-КП. Частина УАПЦ з різних причин не пішла на об’єднання 1992 року. Проте випробування для неї на цьому не скінчилися – по смерті владики Мстислава відбувся розрив поміж діаспорною та українською частинами УАПЦ. Церква в Україні пішла шляхом утвердження незалежного устрою, на противагу УПЦ-КП обравши наступним патріархом Димитрія (Ярему). УАПЦ в діаспорі очолив митрополит Константин (Баган), сама ж Церква невдовзі увійшла у підпорядкування Константинопольського Патріархату, де-факто втративши автокефальний статус.
Українська частина УАПЦ пережила розкол 1995 року, викликаний різними поглядами архиєреїв на модель розвитку Церкви. Перемогла у ньому та частина, що декларувала соборноправні засади управління та пошук ідентичності УАПЦ у традиціях Київської митрополії (у складі Вселенського Патріархату). Чільним ідеологом цього напрямку став керуючий справами Патріархії УАПЦ архиєпископ Ігор (Ісіченко). Наприкінці 90-х років патріарх Димитрій та архиєпископ Ігор відвідали осередок УАПЦ в діаспорі, налагодили контакти з тамтешнім єпископатом. В Україні почалося поминання на богослужіннях імені митрополита Константина. Після смерті патріарха Димитрія митрополит Константин знову став першоієрархом єдиної УАПЦ.

Проте частина українських єпископів не схотіла відмовлятися від моделі самодостатнього існування УАПЦ в Україні. У пошуках компромісу між двома поглядами на майбутнє Церкви Помісний собор УАПЦ 2000 року відмовився від обрання патріарха, проголосив митрополита Константина духовним опікуном УАПЦ в Україні, митрополита Мефодія (Кудрякова) – тимчасово, до об’єднавчого собору, предстоятелем УАПЦ в Україні, архиєпископа Ігоря – тимчасово, до об’єднавчого собору, керуючим справами Патріархії УАПЦ. Укази про призначення архиєпископа Ігоря керуючим справами та своїм особистим представником в Україні підписав митрополит Константин.
Однак рішення собору не зупинили нового поділу УАПЦ. Закріплене двовладдя спровокувало конфлікт інтересів, а згодом і розрив між предстоятелем та керуючим справами Патріархії. На боці митрополита Мефодія опинилися майже всі архиєреї УАПЦ в Україні, потужні галицькі єпархії; владику Ігоря підтримала його Харківсько-Полтавська єпархія, Патріархія, братства, нечисельні парафії центральної та південної України. Діаспорна частина УАПЦ зайняла позицію невтручання.

Предстоятель спершу спробував перехопити пропонований владикою Ігорем „константинопольський вектор” розвитку Церкви: впорядкування канонічного життя шляхом залучення авторитетного православного центру за посередництвом української діаспори, що перейшла під омофор Константинополя. Цю ініціативу підтримала й УПЦ-КП – у 2000 році в Стамбулі було підписано домовленості між двома відгалуженнями Української Церкви. Проте невдовзі обидві сторони зневажили досягнуті угоди і процес об’єднання під керівництвом Константинополя було загальмовано. Оточення владики Мефодія поступово повернулося до старої позиції (яку вже втілено в УПЦ-КП): власний Патріархат, ієрархія тощо. Припинилося поминання митрополита Константина, митрополит Мефодій одержує титул повноти предстоятельської влади – „Блаженніший митрополит Київський і всієї України”. Лунають думки про необхідність обрання нового патріарха. Ця частина УАПЦ зближується з посткомуністичною елітою країни: на парламентських виборах 2002 року Церква підтримує соціал-демократів (об’єднаних), на президентських 2004-го – кандидата від влади Віктора Януковича. Після „Помаранчевої революції” предстоятель висвячує нових архиєреїв, вдається до силового захоплення приміщень Патріархії у Києві. У разі перемоги моделі митрополита Мефодія автокефальна Церква утвердиться як самостійна організація, з тяжінням до синодального устрою та симбіозу галицьких та російських церковних традицій. Якщо ж „самостійний вектор” розвитку УАПЦ не буде втілено, ця частина автокефального руху або поступово приєднається до однієї з більш життєздатних моделей творення Української Церкви, або залишиться існувати як нечисельна та маловпливова релігійна структура (не виключено, що відбудеться водночас і одне, і друге).

Архиєпископ Ігор марно намагався переконати опонентів у перспективах відмови від автокефального статусу задля поєднання з УАПЦ в діаспорі під омофором Константинополя. Активності в допомозі керуючому справами УАПЦ не виявили ні Константинополь, ні Церква в діаспорі. Підтримка на виборах до парламенту „Нашої України” чи на президентських – опозиціонера Віктора Ющенка – не додала цій частині Церкви значних політичних дивідендів. Натомість порушене нападом прихильників митрополита Мефодія на Патріархію „статус-кво” може зіграти на користь архиєпископа Ігоря. Опозиційна щодо свого предстоятеля частина УАПЦ відгукнулася на заклик про віднову єдності з керуючим справами Патріархії, і якщо влітку цього року відбудеться запланований Помісний собор, у митрополита Мефодія буде мало шансів залишитися предстоятелем УАПЦ. У такому разі УАПЦ найімовірніше повернеться до ідеї відмови від самодостатності (автокефалії) на користь поєднання з канонічно визнаною діаспорною УАПЦ, аби далі під омофором Вселенського патріарха продовжувати діалог з іншими православними спільнотами України (насамперед УПЦ-КП) щодо творення помісної Церкви. Прихильники архиєпископа Ігоря бачить перспективу виходу не у ствердженні самопроголошеної автокефалії, а в поверненні до того стану, в якому перебувала Київська митрополія до 1686 року, і налагодженні канонічного шляху виходу з кризи, але без участі Москви. Проте така модель зовсім не гарантує загального успіху навіть за умови поєднання української і діаспорної частин УАПЦ.

Новий етап напруження всередині УАПЦ, що співпав у часі з приходом до влади нового президента Віктора Ющенка, активізував і УПЦ-КП. У лютому 2005 року синод УПЦ-КП звернувся до УАПЦ з посланням, у якому нагадав про стамбульські ініціативи 2000-го року та запропонував відновити призупинений діалог про об’єднання. Опосередковано це може свідчити про посилення позицій близьких до архиєпископа Ігоря кіл УАПЦ та намагання УПЦ-КП задекларувати готовність до співпраці, першими задіяти „константинопольський вектор” пошуків виходу з кризи. Однак на фоні загострення конфлікту в УАПЦ це може виглядати і як запрошення сторони, що програє, до поєднання з УПЦ-КП.
Таким чином третє відродження УАПЦ в Україні призвело до існування двох провідних моделей бачення майбутнього цієї Церкви. Одна, репрезентована УПЦ-КП та частиною УАПЦ, що підтримує владику Мефодія, спирається на ідею утворення власного Патріархату, самодостатнього управління, з яким згодом православний світ змушений буде змиритися. Цей напрямок тяжіє до централізації церковної структури, орієнтується на підтримку діючої останні десятиліття світської влади. Друга модель, уособлювана УАПЦ в діаспорі та колами керуючого справами Патріархії в Україні, пропонує ідею повної віднови статусу Київської митрополії та подальшого розв’язання питання автокефалії канонічним шляхом – у діалозі з Вселенською Патріархією. У цій частині переважають ідеї соборноправного устрою Церкви, вона стабільно співпрацює з правими політичними силами.

Сучасні українські Церкви відстоюють різні моделі майбутнього розвитку. УГКЦ загалом пропонує „західний шлях”: у єдності з Римом та з надбаннями європейської цивілізації шукати шляхів до євхаристійного спілкування з православними Церквами світу. УПЦ (МП) стабільно виступає за розвиток у складі РПЦ, наголошує на єдності слов’янських народів та культурних зв’язках з Росією. УПЦ-КП відстоює шлях самопроголошеної автокефалії та утвердження хай і не визнаного (до кращих часів), проте власного Патріархату. УАПЦ ж, як ми побачили вище, досі продовжує пошуки сенсу свого окремішнього існування.
Підсумовуючи, можна сказати, що історія УАПЦ у ХХ столітті – це історія пошуків власної ідентичності, ускладнена багатьма сторонніми причинами. На сьогодні видається, що ідея УАПЦ не є остаточно сформованою ані в Україні, ані в діаспорі. Між тим, саме від наявності такої ідеї залежить майбутнє цієї Церкви. Відсутність єдиної моделі розвитку або її слабкість уже в найближчому майбутньому ставить під сумнів існування УАПЦ як самостійного голосу в діалозі про перспективи творення Української Церкви.

28 лютого 2005 року