"Українське слово"
№ 45(3192) 3 — 9 листопада 2004 року
http://www.ukrslovo.kiev.ua/nomera/3248/kultura/k32472.html

 
Василь Скуратівський
До Дмитра дівка хитра

З празників осіннього циклу мені особливо пам’ятний день святого великомученика Димитрія чи, як казали в нас — Дмитра, що припадає на 8 листопада. Саме в цей день у моєму родовідному селі відзначають храмове свято, на яке мені завжди щастило приїздити, бо воно збігалося з вихідним днем. Наш Великий Ліс нараз оживав, ставав «знаменитим» в усій окрузі, адже традиційно на храм з’їжджалися близькі й далекі родичі, навідували знайомі і незнайомі люди з сусідніх сіл.

Щоправда, останнім часом традиція помітно занепала, але в повоєнні літа, навіть до середини 60-х років, село два, а то й три дні, було центром велелюддя й розваг — гостювання, веселощі, пісні. Саме ця обставина якоюсь мірою відтінила в моїх односельців інші обряди, пов’язані з великомучеником, хоч свято Дмитра здавна в народі шанувалося через те, що воно завершувало хліборобський рік. За народною уявою, Дмитро замикає землю і надає право господарювати на ній зимі, тримаючи при собі ключі, доки за ними не приїде верхи на білому коні весняний Юрій (6.V). В одній з колядок мовиться, що у «святого Дмитра труба із срібла», якою він оповіщає про зиму:
А як затрубив ще і святий Дмитро
Та й покрив зимков усі гори біло…

На Україні з Дмитровим святом пов’язується давній обряд поминання покійників — так звані «дідівські суботи». В кожному році їх відзначали кілька разів: у зеленосвятську суботу — так звані «родительські», що припадали на другу, третю і четверту суботи Великого посту, на Проводи — першу по Великодню («Томина неділя») та Дмитрівську, що називалася «Поминальною, або задушливою». У деяких регіонах були й свої відмінності: «осінніх дідів» пошановували напередодні Кузьми-Дем’яна (14), а на Закарпатті — в суботу перед Михайлом (21), що мала назву «задушної».
Остання напередодні Дмитра субота на Вінниччині називалась «пам’ятною». Жінки в цей день несли до церкви калачі й роздавали їх бідним людям, щоб ті помолилися за померлих родичів. На Волині до «дідової суботи» господарі готували кілька страв дідам-жебракам, частину з яких відкладали в окрему посудину. Це їство призначалося покійникам — його ставили на покуті, клали поруч ложки, а також воду й рушник — «щоб душечки померлих повмивалися й пообідали». Деінде вранці й увечері запалювали свічки, бо як тільки смеркне — «то діди снуватимуть по кутках».


Наприкінці минулого століття дмитрівську поминальну суботу відзначали повсюдно. Жінки вранці несли до церкви «мисочки» — три книшини (калачі, паляниці) та їство, що колись смакувало небіжчикам, і граматки з іменами померлих, аби відслужити заупокойну. За народними уявленнями, перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга — дідам і бабам найближчого роду, а третя — тим, що померли наглою смертю на війні, у воді чи вогні.
Після панахиди-парастасу братчики організовували при церкві обід і запрошували всіх бажаючих, щоб спом’янути небіжчиків, бо «в цей день до церкви приходять небіжчики-духи і на спільній трапезі сідають поруч сущих». Розпочинали її з обрядової їжі — колива.
Разом з тим, деякі господарі організовували ритуальні обіди вдома. На них запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, випадкових мандрівників «з вулиці». Перед тим як розпочати трапезу, годилося всім помолитися за упокійників, привітатись із господарями легким поклоном і, скуштувавши колива, сідати за обід (він мав розпочатися перед заходом сонця і завершитись увечері — «бо саме в цей час праведні душі відвідують оселі»).

За їжею розмовляли упівголоса і тільки на побожні теми, згадували поіменно чесноти тих, хто одійшов з цього світу; не заборонялося співати божественних пісень, зосібна лірницьких: «Про бідного та багатого Лазаря», «Ходження душі по митарствах» тощо. Переважна тема таких співанок, як завважує С. Килимник, образ сирітки, яка одвідує могили своїх батьків і скаржиться на нелегку життєву долю. Нерідко ґаздиня, в якої померли діти (здебільшого саме в таких родинах і справляли поминальні обіди), згадувала їх та батьків, а закінчувала дійство речитативним голосінням, імітуючи розмову зі своїми близькими.
Найчастіше запрошували на трапезу дідів та бабусь. Після вечері годилося посидіти трохи за столом, поіменно помолитися за померлих. Подякувавши, господиня обдаровувала присутніх хлібом, печивом та яблуками, а старцям спаковувала на дорогу торбини.
На відміну од інших поминальних субот, на Дмитрівську не ходили на кладовища — цей обряд здійснювався лише в оселях.

На жаль, давній обряд пошани пращурів на сьогодні майже втрачено, хоч ця прекрасна традиція покликана виховувати шанобливе ставлення до предків, культивувати родовідні традиції, віддячувати увагою покійників за вирощений урожай. Вважалося, що саме вони допомагають вчасно прорости зернам, оберігають їх од злих сил і природних катаклізмів — граду, бурі, вогню, повені тощо (згадаймо різдвяний Дідух як символ предків). Усе це, разом узяте, і створювало атмосферу пошани до добрих пільних духів, якими вважалися пращури, що підтримували взаємозв’язки між потойбічним світом і сущими нащадками.
З цим, очевидно, пов’язано й те, що після Дмитра вже заборонялося справляти весілля й ходити у свати. З цього приводу існує чимало цікавих прислів’їв та приказок. Наведу найвідоміші:
До Дмитра дівка хитра, а після — ще хитріша; …а по Дмитрі — лавку витри; …хоч кісся витри; …хоч кахлі витри; …хоч нею губи витри; …хоч чобіт витри; …а по Дмитрі — хоч сім за цибулю; …а після Дмитра — в ніс змерзла; …а після Дмитра — сякий-такий був, щоби хліба роздобув; …а по Дмитрі — хоча за старця, аби не остаться.
До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі стріне собаку і питається: «Дядьку, ви не з сватами?»; …а після Дмитра свиня йде, а вона питається: «Тітко, чи не бачили старостів?»; …а стріне собаку, то каже: «Здоров, дядьку! Чи не в старости?».
До Дмитра дівка кричить на корову: «Алуч, бо перескочу!», а по Дмитрі вже й свиню просить: «Ачу, бо впаду!».