"Українське слово"
№ 39(3186) 22 — 28 вересня 2004 року
http://www.ukrslovo.kiev.ua/nomera/3242/knopki/kn_kultura.html

 
Василь Скуратівський
Свитку на здвиження скидай, а кожух одягай

Непомітно сплив перший місяць. Для селянина він особливий: нарешті припорано ниву — зібрано врожай, на полях уже проклюнулися осінні сходи, помітно облисіли дерева. Сонце, змінивши свою траєкторію, в обідню пору черкає за дахи сусідніх хат; як-не-як, майже на чотири години скоротшав день, а відповідно й доточилося ночі. В садах і на луках затихли пташині бенкети, і тільки де-не-де прокричать у призахідному небі спізнілі ключі диких гусей…

Живий світ природи налаштовується на зимовий спочинок. Особливо це відчутно в лісі. Шарудливе листя ласкає зір і воднораз навіює посум, що вже, як мовиться у відомій пісні, «промайнуло любе літечко, настануть холода, осиплеться з них листячко і понесе вода». Тільки крадливий постук дятла чи сторожке осіяння рудохвостої білки нагадають, що життя не завмерло, — он, на узліскові, скрутившись у клубок, гріється на скупому сонці вужача родина. Але і їм доведеться прощатися з безтурботним життям — шукати надійний схронок до наступної весни.
За народними уявленнями останній термін, коли плазуни могли безперешкодно гуляти в лісовій обителі, — 27 вересня. Саме в цей день вони мають одзвітуватися за свої вчинки. За церковним же календарем це Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, або, як кажуть у народі, Здвиження. З ним пов’язані напрочуд цікаві вірування й уявлення, котрі дійшли до нас з дохристиянської доби.

Вважається, що «на Здвиження земля движиться ближче до зими» чи «в цей день здригається-здвигається земля з літа на зиму». Тому-то все лісове гаддя мусить зійтись на свою останню раду, а птиці — одлетіти у вирій.
Зі Здвиженням у давнину були пов’язані суворі заборони. Батьки не дозволяли дітям ходити в цей день у ліс — «бо гади всюди повзають і можуть ужалити». Існує повір’я, начебто на Здвиження відбувається велика рада, на якій кожен має одзвітуватися за свої вчинки. Той, хто не порушив даної ним обітниці, буде спочивати до наступного Руфа — 21 квітня, коли гаддя знову вилізає із землі; натомість хто жалив людей та корів (такі змії називають у народі «шатунами»), висмоктував молоко, не має права на відпочинок, бо «їх не бере земля», а відтак проганяють геть. Тому вони особливо небезпечні — нападають на людей, кидаються під колеса. Щоб убезпечитись лиха, дітям забороняли ходити в ліс, де, за повір’ям, можна провалитися в яму, в якій збираються зимувати нечестивці. Якщо хтось потрапить туди, то буде всю зиму лизати з ними «гадючий камінь».

На Житомирщині та Київщині, щоб застерегти дітей, оповідали таку легенду. Начебто на Здвиження всі гади сповзаються у велику нору й лижуть камінь. Одна дівчинка не послухалася мами й пішла в ліс. Там вона впала в гадючу яму, з якої не могла вилізти. Так прожила всю зиму. Гадюки смоктали з неї кров, а вона лизала гадючий камінь. На Руфа, коли все прокидається від зимового сну, а гадюки виповзають зі своїх ям, вилізла й дівчинка. Вона була така квола, що ледве дійшла до своєї хати. Вдома вона встигла розповісти про свою пригоду і вмерла.
Подібні легенди досить відомі в народі, оскільки змії приносили чимало лиха. Відтак образ цих плазунів завше викликав острах, уособлювався з такими рисами, як хитрість і зрадливість. Тому Здвиження — день Підземного. Він скликав усіх змій ще до того часу, як земля «здригнеться». На суд до Підземного з усіх сторін сповзаються, котяться і злітаються гади-змії. Тут вони мають одзвітуватися, хто з них найбільше проштрафився: кусав людей, нищив пташині яєчка чи їв пташенят. За кожен вчинок Підземний засуджував грішних до загибелі: «Не ввійти вам на зиму в землю, не вигріватися і не відіспатися, — виносив свій вирок Підземний. — Залишитеся ви на морозі й снігу і спокутуєте людську поругу!».

Подібні суди начебто мали місце і серед птахів. Особливо це стосувалося зозуль, котрі протягом літа байдикували — не вили гніздечок, не вигодовували діточок, а свої яєчка підкидали іншим. За це вони мусили в останню чергу вирушати до вирію, щоби дорогою поїти й годувати стомлених птахів; якщо котрась із них приставала, то зозулі мусили нести її на собі (щоправда, одними з перших вирушають до теплих країв саме ці пернаті, від чого й примовка: «У зозулі — золотий ключ од вирію: вона першою відкриває його і останньою замикає»). Та не будемо надто прискіпливими, мораль тут проста: за свою безтурботність і нечемні вчинки кожен має понести кару…
Загалом зі Здвиженням не пов’язано особливих церковних дійств. Богомільні люди остерігалися вживати скоромну їжу, виконувати важкі роботи, зосібна рубати й колоти дрова, стругати й пиляти дошки. У цей день годилося тільки відвідувати церкву та ярмаркувати — «бо Здвиження — день ярмарок і храмів». Вранці господарі виносили на подвір’я хліб і крихти — «для птахів».
На Закарпатті Здвиження було останнім днем заготівлі горіхів — «бо залишилися лише не червиві» — та яблук, котрі тримали на зиму.
Зі святом пов’язані й іменні прислів’я: «Хто не обсіявся до Чесного Хреста, той не варт собачого хвоста», «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одівай». Справді-бо: осінь уже нагадує про себе першими приморозками.