http://www.ukrslovo.kiev.ua/24.htm#1

 
Василь Скуратівський
Обряди першої борозни

Усе, що оточувало первісну людину, вважалося живими створіннями. Навіть каміння, на думку наших пращурів, має душу. Побутувало чимало легенд, переказів і пісень про те, що каміння, як і все живе, здатне рости. Згадаймо відому русальську пісню, в якій польовиця, впіймавши дівчину, запитує її: «Що росте без коріння?»
Це стосувалося й землі. До неї звертались як до живої істоти. «Земля, — казали, — це наша мати, її треба шанувати». Землею клялися, цілували її, навіть їли, складаючи високу обітницю. Можна навести чимало інших прикладів пошанівку й любовного ставлення до землі як до живої істоти й годувальниці.
Але я спинюся лише на одному дійстві. За віруваннями наших предків, земля, як дерева й рослини, лягає на зимовий відпочинок, який має чіткі часові межі. Обробляти землю — орати чи копати — можна було лише до Введення (4.ХІІ). З цього часу й до Благовіщення не годилося тривожити її — «бо земля спочиває й на літо сили набирається». До речі, цієї традиції більшість літніх хліборобів дотримуються й досі. Нещодавно, перебуваючи в селі Тетерівському Іванківського району на Київщині, я запитав у господині, чому вона не садить картоплю, адже земля вже просохла. У відповідь почув: «Не можна до Благовіщення рушити землі, бо їй болить».

Вважалось: якщо знехтувати давнім звичаєм, то можна розгнівити Всевишнього. Збереглося чимало етнографічних матеріалів, які оповідають про громадські осуди тих, хто порушив канон. Якщо, скажімо, траплялося посушливе літо, тоді гурт односельців йшов до «безбожника» і розламував тин, який городився до Благовіщення. Так чинили і в неврожайні роки та при пошестях. Відтак до Благовіщення землі не обробляли, даючи їй уволю відпочити. Одначе після свята починали масово орати ниви. Перший вихід у поле також супроводжувався низкою обрядових дійств. Напередодні господиня варила святочну їжу. Коли сідали гуртом за стіл — молилися, виголошуючи поетичні тексти: щоб робота спорилась і нива щедро засівалася та врожаїлася.

Перед тим, як вирушати в поле, господар скроплював воза, плуга, борони та коней свяченою водою, а дружина, відчинивши навстіж ворота, благословляла сіячів напутніми словами:
— Поможи, Боже, рано почати і рано скінчити — хай легко почнеться і ще легше скінчиться!
Подібними приказуваннями-примовляннями завершували й першу оранку. Після цього починали сіяти яровину. Цей процес відбувався ще урочистіше. Ладнаючи лантухи із зерном, господар скроплював їх свяченою водою, зодягав святкову сорочку, в якій ходив на останнє причастя, — «це для того, щоб не було бур’янів у хлібі». Не забував він прихопити з собою і громничну свічку, свячену воду, празникову скатертину, «хрестець» — спеціально випечений на середохресному тижні хлібець, полудник, кілька колосочків од зажинкового снопа, а також великодню крашанку та окраєць свяченої паски. З батьком їхав і син-підліток.
Перед початком роботи господар розстеляв скатертину на межі чи посеред ниви, викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробок, молився до сходу сонця. Потім зерном із розім’ятих колосочків робив символічний, у формі хреста, засіб і після цього звертався до польних духів з такими словами:

— Приходьте, душки, на наше поле, приходьте, сонечко ясне, дощик рясний, вітерець легенький — на врожай гарненький!
Наостанок мовив:
— Не прийшли їсти та пити — ніколи не приходьте на нашу ниву, громи, гради, тучі, буйні вітри, а йдіть на ліси, болота, у скелі, куди курячий голос не доходить. А ти, Боже, поможи вродити на нашу і чужу долю!
Такі заклинання мали убезпечити майбутній врожай від різних катаклізмів, що нерідко приносили селянинові чимало лиха. Лише після цього починали засівати ниву і вже потім сідали снідати. Їли переважно пісний обрядовий хліб — «хрестці». Розламані шматочки змочували свяченою водою; одну частину віддавали коням чи волам, а іншу приносили додому для сім’ї та домашніх тварин. Рештки залишали польним духам, птицям — «щоб зерна не клювали».

Закінчивши сіяти, господар скородив ниву. Наостанок ще раз дякував польним духам і сонцеві, розламував окраєць паски й розкидав по полю. Посередині лану закопував крашанку, а на межі — громничну свічку. Скропивши ниву свяченою водою, молився й благословляв:
— Уроди, Боже, з сівка три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. Це йому за те, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм звеселяє!
Перед тим, як їхати додому, ще раз оглядав поле, скидав шапку й приказував:
— Нивко, нивко, верни мені силку!
Під час сівби селяни суворо дотримувалися народних прикмет. Не годилося, скажімо, починати роботу, коли хворів господар, — «бо буде мізерне зерно»; остерігалися лихословити та лаятись — «щоб чорт не ходив слідом і не розсівав бур’янів»; не можна було губити кришок од їства — «бо миші трубитимуть збіжжя», позичати в цей день посівного зерна — «аби до нового врожаю не йти у позички» тощо.
При садінні інших культур практикували ритуальну «магію росту і захисту» рослин. Зокрема, зодягались у зелений колір — «щоб огірки були зеленими», садили соняшник до сходу чи після заходу сонця — «коли горобці ще сплять і не бачать», а під час роботи не лузали насіння й не розмовляли — «щоби не почули птахи».

Не обходилося також і без замовлянь. Ось одне з таких, вживане при висаджуванні капусти: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась! Щоб моя капусточка була з кореня коренистая, із листу головистая; щоб не росла високо, а росла широко, щоб була туга, як коліно, щоб була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок!»
З початками весняного обробітку землі пов’язаний ще один унікальний обряд, який називався «Вдовиним плугом». За звичаєвим правом, жоден селянин не міг починати обробляти свою ниву доти, допоки не обсіються вдови, сирітські родини та одинокі немічні люди. Після обіду на Благовіщення збирався сільський схід. Найповажніші його члени вирішували, кому і коли розпочинати орати та засівати городи. Одночасно узгоджували й супрягу, цебто — хто який інвентар (плуга, борони, запряг чи коня) даватиме до «Вдовиного плугу», а хто оратиме, скородитиме ріллю чи висіватиме збіжжя.

Остаточно визначившись, із наступного дня розпочинали почергово обробляти землю спершу у вдів та сиріт, а потім в одиноких стариків та калік. Усі процеси обробітку землі виконувались, як ми нині кажемо, на добровільних засадах і без будь-якої оплати. Якщо в когось не вистачало посівного матеріалу, зорганізовували складчину.
«Вдовиний плуг» засвідчує високогуманні форми звичаєвого права, яке регулювало суспільні взаємини між людьми, утверджувало колективізм у його первісному розумінні, опираючись на кращі традиції нашого народу. На жаль, ці звичаї, що заслуговують особливої поваги, нині майже втратилися, залишившись лише в приповідці — «З Благовіщення — «Вдовиний плуг».