http://www.ukrslovo.kiev.ua/nomera/3215/index.html

 
Василь Скуратівський
Верба

Одним із наших національних символів є верба. Цьому значною мірою, як на мене, прислужилася творчість Тараса Шевченка, в якій з особливою поетичністю оспіване «журливе дерево національної скорботи». В пам’яті одразу зринає хрестоматійне:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

Але не лише поетове слово стало першопричиною всенародної шани до верби - великий Кобзар лише узагальнив традиційну символіку народних уявлень.
Традиційно вербами обсаджувалися шляхи, обійстя, ставки, береги річок, греблі, криниці та природні животоки; росли вони на вигонах і левадах, перехрестях доріг. Важко уявити сільські краєвиди без верб. У давніші часи вважалося, що це дерево охороняє від нечистої сили, а звідси - й таке широке його культивування. Зрештою, верби відігравали й практичну ролю: вони призупиняли ерозію ґрунтів, пісковії, затримували вологу (згадаймо побутовий афоризм: «Де верба - там і вода, а де вода - там і верба»).

Отже, верба виконувала всеохоплюючі охоронні функції. Її висаджували на кладовищах, щоб створювати «вічний затишок і спокій». Що ж до сухої деревини, то народні вірування забарвлені іншим змістом: у старих, а особливо дупластих та всохлих стовбурах начебто люблять оселятися дідьки. Це засвідчує хоч би це прислів’я: «Влюбивсь, як чорт у суху вербу».
Очевидно, саме це стало причиною того, що з приходом християнства верба була пошельмована. Як засвідчує Г. Булашев, їй приписували «зрадницькі риси» - нібито це «дерево, яке прокляв Бог, оскільки з нього зробили цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Спасителя». Але в народі ця легенда практично не прижилася. Досить згадати, що в Україні, як і серед інших слов’янських народів, вербові пагони освячувалися в церквах напередодні Великодня (цей тиждень називається Вербним). І дотепер ритуальні галузки зберігаються протягом року як обереги від злих сил - відьом, упирів, од градобою, повеней, пожеж; їхнім димом обкурювали хворих тварин і людей, клали в домовини, брали з собою, коли вирушали в далеку дорогу, або ж припасовували корів - «щоб вовки не загризали». Раніше в нас був звичай: коли з’являлися котики (вони є першими провісниками весни), дітям пропонували ковтати їх - «щоби горло не боліло».

У вербну суботу матері в усій Україні «били» посвяченими галузками своїх дітей, приказуючи: «Не я б’ю - верба б’є…» Це - своєрідне магічне виганяння нечистої сили з людського тіла і побажання - «будь здоровий, як верба». Те, що це дерево до прийняття християнства було своєрідним тотемом, засвідчує й такий історичний факт: Степан Разін, позакривавши церкви на Дону, наказав вінчати молодят під вербами.

Селяни, повертаючись із церкви на Вербну неділю, вважали за обов’язок посадити кілька освячених галузок обіч дороги чи довкіл обійстя. Тому кожне українське село потопало у вербах.
Отже, це традиційне для України дерево з давніх-давен виконувало своєрідну оберегову функцію, а згодом стало й національним символом, що засвідчує відомий афоризм: «Без верби і калини нема України».