http://www.ukrslovo.kiev.ua/nomera/3214/index.html

 
Василь Скуратівський
Перший вигін худоби

У повсякденному житті наших предків важливу ролю відігравало й тваринництво. Без волів та коней не міг обійтися жоден селянин. Корова була чи не найосновнішою годувальницею, а вівці та свині не тільки забезпечували харчами, але й, образно кажучи, взували й зодягали людину.
Про високий статус тваринництва говорить і те, що серед поважних верховних богів маємо окремих опікунів худоби, зосібна дохристиянського Велеса, котрого «замінив» святий Юрій. Це потверджують численні обряди, пов’язані зі свійськими тваринами. Один з таких - урочистий вигін худоби на пасовиська.

Після весняного Юрія (6.V) уже не можна було «турбувати» озимих: ходити, їздити та випасати скотину. Відтак казали: «До Юрія в житах і травах б’ють тільки дурня, а після Юрія наб’ють і умного». Отже, за звичаєм, до цього дня ще дозволявся вільний випас тварин будь-де, а вже опісля заборонялося толокувати на сінокосах і озимині. Тому в усій Україні з Юрієвого дня зорганізовували колективні череди, котрі випасали на спеціальних вигонах. Якщо так вчинити до свята, то в таких господарів, вважалося, вовки можуть загризти скот - «бо їх не оберігає Юр» (цей святий був покровителем і звірів, і свійської худоби). З цього приводу казали: «Що у вовка на зубах, те йому Єгорій дав».

Перед тим, як вигонити тварин на попас, господарі підрізали волам і коням хвости та гриви (винятком були корови - «бо як їм підрізати, то молока не даватимуть»). Домашню худобу вигонили в поле до сходу сонця - «коли ще відьми роси не потолочили». Поліщуки робили це так. Біля воріт стелили червону крайку або такого ж кольору хустину. Якщо корова не зачіпала її ратицями, то на увесь сезон позбавлялась од хвороб і нападів вовків, а як зачепилася - «то нападуть трясця або звірі»; дехто перегонив тварин через замкнуту колодку, тобто залізний замок, яким путали коней, щоб злодії не викрали, - «тоді ні звір, ні лихе око не однімуть корови, і вона глядітиме череду». При цьому годилося вдарити тварину кілька разів посвяченою вербовою галузкою (але остерігалися бити голою, цебто без кори, палицею чи осиковим кілочком, щоб була здорова).

На Закарпатті побутували дещо відмінні обрядові дійства. Якщо на Поліссі вигонили корів до сходу сонця, то тут - лише тоді, як воно геть підіб’ється - «щоб зрання відьма не пошкодила». Мати намагалася зіпертись на плечі синові-попасичу, аби корови й телиці цього року побігали. Дехто з жінок навіть виходив за село й просив у чужих пастухів хліба - «щоб корова давала багато молока».
Найбільше обрядодій, пов’язаних із першим вигоном тварин, побутувало серед мешканців Карпат, де тваринництво було основною формою господарювання. Особливо урочисто зорганізовувався «полонинський хід» - виряджання отар і черед на далекі пасовиська, де вони перебували впродовж усього літньо-осіннього сезону. З цієї оказії майже всі жителі села збиралися на околиці, влаштовуючи різноманітні ігри та забави під супровід троїстих музик і покликів трембіт. Ритуалізовані дійства мали убезпечити тварин од звіра та «лихого ока», защедрити на молоко та приплід.

Перед тим, як вигнати з обійстя тварин, гуцули розводили багаття («курило», «курище») зі скіпок та глоду, і перегонили через нього корів, приказуючи:
- Дай, Боже, аби тілько було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища!
Потім попіл розтрушували на сінокосах та посівах і підсипали в спеціально виготовлений книш з дванадцяти страв, який давали з’їсти тваринам. Щоб молоко було жирним і густим, удосвіта на Юрія підгодовували корів спеціальними квітами (юрочками) із сіллю. Дехто з горян увечері ставив у хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи борони, обсипавши їх юріївським попелом, а вим’я натирав цибулею чи часником; обійстя обтикували галузками берези та глоду. Щоб захистити тварин од чародійництва, ґазди робили дерев’яні колеса, обкручували їх сіном і, підпаливши, котили подвір’ям, а хвіртки та ворота обкладали дерном, в який утикали вербові галузки - «щоб відьми корів не доїли».

Було за правило, вигонячи на перший попас, виплести для кожної корови по два віночки з живих квітів, які вішали на роги як оберіг від хижаків. Усі ці дійства супроводжувалися спеціальними піснями, так званими латканками. Наведу одну з них:
Пасла коровицю, пасла,
Відерко каші принесла.
Вийся, віночку, гладко,
Ой вийся й увивайся,
На корівку придавайся…

На півдні України, де обряди не були такими пишними, як у Карпатах, пастухи, котрі зголосилися на сезон доглядати череди, від Георгіївського дня і до Покрови відпускали бороди.
Такими в загальних рисах були обряди першого вигону корів та овець. Тієї ж днини організовували й попас для коней. Щоправда, робили це не вдень, а вночі. Звечора підлітки, для яких було великою честю започаткувати сезон, урочисто гнуздали коней, сідлали їх і, як заходило сонце, гнали риссю на толоку. Додому, як правило, не повертались, оскільки перший припас мав бути з ночівлею біля багаття. За повір’ям, хто засне, то в того вовк задере кобилу. Щоби цього не трапилося, всю ніч біля вогнища розповідали один одному всілякі легенди і перекази.

При вигоні на попас тварин власники ретельно стежили, чи покачалася коняка в юріївській росі: якщо так, то гожа до роботи, а коли ні - вибраковували («вона вже відслужила своє»). Звідси й поговірка: «Юрієва роса краща од вівса». До речі, в цей день не годилося запрягати коней і виконувати ними будь-яку роботу - «бо то їхній день».
Відтак першим вигоном тварин на пасовиська утверджувався справжній прихід весни. Одначе цим дійством не завершувалися обряди, пов’язані зі свійськими тваринами. Їх улаштовували і влітку - на Петра (12.VII), коли відзначали пастуше свято. У деяких регіонах, передовсім у Карпатах, пишно святкували і закінчення пастушого сезону.
Чимало обрядів, які мали убезпечити худобу, відбувалося й на інші свята. Поліщуки навмисне постили в Переплавну середу - «для худоби, щоб рогів не позбивала, не звихнулась і не приводила кривих телят».