Записки Наукового Товариства їм. Шевченка том 208 Історично-Філологічна Секція
Мирослав Трухан
Українці в Польщі після другої світової війни 1944-1984

Передмова - Василь Маркусь


Видано у співпраці з ФУНДАЦІЄЮ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛЕМКІВЩИНИ
НЮ ЙОРК - ПАРИЖ - СИДНЕЙ - ТОРОНТО 1990


ПЕРЕДМОВА

Пропонована книга д-р Мирослава Трухана "Українці в Польщі після Другої світової війни (1944-1984)" це докторська дисертація автора, яку він успішно захистив на факультеті права і суспільних наук Українського Вільного Університету в Мюнхені в 1985 р. З притиском і повною відповідальністю можна сказати, що ця праця могла бути прийнятою на одержання академічного ступеня в кожному чужому університеті. Видання цієї праці друком у Записках Історично-Філософічної Секції Наукового Товариства ім. Шевченка підкреслює її значення і науковий характер, а також свідчить про розумну інвестицію наших обмежених фондів спонзоруючих установ - НТШ та Фундації Дослідження Лемківщини.

В чому полягає цінність праці М. Трухана? З-поміж різних причинків до з'ясування ситуації української меншости в Польщі по Другій світовій війні, зокрема українською мовою, ця праця є найповнішою і найбільш систематичною та виявляє велику дозу об'єктивности у такій сензитивній проблематиці, якою є питання українців у сучасній Польщі. Автор використав не лише доступні джерела головно українською та польською мовами, але й великий власний досвід молодого учасника і діяча в суспільному житті української спільноти в Польщі по війні. Така позиція автора могла заважити і на тенденції монографії, але вона пробивається відносно мало, а, властиво, через безпосередність історичного викладу та іноді персональні свідчення надає фактам і розповіді більш переконливої вимоги. Автор не скриває свого критицизму до польської режимової політики, а навіть до поведінки широких кіл польського суспільства у стосунку до українців, що залишилися на призволяще долі після 1945 р. в Польщі. Проте ці погляди не виявляють якогось анти-поль-ського комплексу, а радше навіяні турботою про брак в минулому й сьогодні духа співпраці, толеранції та міжслов'янських добрих взаємин.

ВпарІ з тим М. Трухан пильно віднотовує всі прояви доброзич-ливости, намагання усунути обопільні упередження, а головно поглянути об'єктивно на спільне сумне минуле і сучасне обидвох народів. Автор закликає обидві сторони до діялоґу І вироблення концепції польсько-української співдружби, яка послужила б формуванню кращого майбутнього обидвох народів. Написані перед кількома роками думки вже не є такими новими тепер після останніх подій в Польщі та Україні на політичному, культурному та на релігійному відтинках наших взаємин.
Щодо змісту, то праця М. Трухана подає історичне тло української національної меншости в сучасній Польщі (перипетії в час та по Другій світовій війні), зокрема документує й аналізує справу нових кордонів, переселення, діяльність УПА та каральну акцію "Висла", яка й довела до розпорошення українського населення по всій Польщі. Тут пороблено й підсумки, "скільки нас", приближаючися до оцінки, що українців в Польщі (тих, що відкрито признаються до українства і тих, що закривають свою ідентичність) може бути від двісті тисяч до чверти мільйона. Подана демографічна аналіза цього українського етносу, географічне розміщення, господарський профіль та інші складні проблеми меншости, котра була позбавлена свого центру територіяльного тяготіння, що його зберегла, на приклад, білоруська меншість у Польщі.

Праця представляє етапи розвитку на протязі сорока років, зокрема в першому періоді - від невизнання до обмеженого визнання й толерування, а потім творення мінімальних організованих форм меншинного культурного життя від 1956 р. до 1984 р. у формі Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ) в Польщі. Заторкнуто також найновіший період польської історії - початкову добу "Солідарности" з її спробою ревізіонізму в українсько-польських взаєминах. У додатковому розділі автор радше скоденсовано представляє деякі проблеми останніх чотирьох років, себто від 1984 до 1988 р. Очевидно, книга переходить рямки УСКТ, а його діяльність і проблеми автор з'ясовує на широкому тлі усіх процесів життя соціялістичної країни, польсько-радянських взаємин і долі українства в УРСР та в сусідніх країнах. Але стежачи за діяльністю Товариства, можна легко спостерігати життя цілої української меншости в Польщі - її культуру, шкільництво, видавничу справу, церковну проблематику, наукове дослідження історії, фолкльору й сучасної соціологічної й економічної дійсности. Спеціяльно в гущі тих проблем вирізнюються питання повернення на прадідні землі і ситуація на колишніх предківських землях на південно-східньому і східньому прикордонні Польщі. Нерозв'язане болюче питання "повернення на своє" далі затроює і буде затроювати польсько-українські взаємини аж поки воно не буде вирішене на основі пошанування людських прав та в дусі політичного реалізму з обидвох сторін.

Добре зробив автор, що не тільки перелічує заподіяні кривди, але й висловлюється позитивно про докази співжиття і добру волю, а то й позитивні ініціятиви з-боку панівного народу в сучасній Польщі, по-новому роз'язати взаємини між більшістю і меншістю. В цьому пляні варта підкреслити, що такий підхід і практична політика є в інтересі обидвох народів і і'х меншостей. Не забуваймо, що приблизно таке ж число поляків живе в Україні, як нараховується українців у Польщі. Польським патріотам повинно залежати на тому, щоб та їхня меншість не була дискримінована і могла краще розвиватися у вільній Україні, аніж це є нині в СРСР. Цілком певно, що коли самі українці про це вирішуватимуть, буде тенденція до взаємности. Ми бачимо вже сьогодні, як діячі українського руху в Україні пропонують наладнати взаємини з меншостями, в тому числі і з польською.

Новий подув вітру відчуваємо і в деяких польських католицьких і ліберальних колах, а це добрий "знак" (не даром у Польщі вже довший час появляється ліберальний католицький журнал під таким заголовком!). Українці відчувають цю зміну і від найвищого проводу Католицької Церкви, що його тепер здійснює Папа - поляк і слов'янин. Релігійні відносини української меншости, зокрема, детально і влучно потрактовані в книзі. Якщо йдеться про Греко-Католицьку Церкву, то українці греко-католики були у позвах з польським шовіністичним духовенством та ієрархією, зокрема стосовно статусу греко-католицьких священиків та окремих душпастирських осередків, як також щодо стану українських католицьких церков на виселеній території. Коли польська ієрархія переконалася, що ліквідація українського населення на корінній українській території та розселення українців не розв'язали проблеми, а близько 200 тис. вірних окремого обряду не бажають інтегруватися в польську Церкву, ри-мо-католики погодилися на існування окремого обряду в Католицькій Церкві Польщі і визнають, не без впливу Риму, для цієї Церкви деяку самоуправність. Особливо це замітно із покликанням українського єпископа-помічника при Примасові Польщі, як генерального вікарія. Приходять зміни і серед частини польського духовенства, головно богословів сходознавців, чого доказом є формування нової генерації українського католицького клиру. Зміна наступила і серед поступової частини польської католицької інтелігенції. Залишається ще справа відновлення окремої греко-католицької єпархії, яка мабуть матиме шанси на позитивне вирішення в час евентуальної легалізації Української Католцької Церкви на Україні.

Але існує ще проблема українців в Православній Церкві Польщі, яка традиційно була русофільською, а за ціну прихильности режиму до неї також вела полонізаторську працю у стосунку до православних українців і білорусів. Режим абсолютно фаворизує цю Церкву на некористь греко-католиків. Автор виразно бачить цю проблему, її розкриває та суґеруе свідомим православним українцям боротися за свої національні права у цій православній територіальній церкві. Деякі вигляди на краще можна б добачати у створенню двох православних єпархій на корінних українських землях - на Лемківщині та Холмщині.
Гро праці присвячено діяльности УСКТ, єдиної організованої форми життя української меншости в Польщі. Зміна політики компартії у стосунку до української меншости відбивалася не лише на персоналіях цієї організації, але на цілій постановці організованого життя {скріплення або зменшення гуртків та місцевих організацій), на шкільництві (редукція пунктів навчання української мови та ліквідація чи реорганізація в напрямі зменшення тих небагатьох українських шкіл, що їх позволено після 1956 р.), пресі, видавничій справі, а навіть на єдиній ділянці сяк-так видного українського життя і праці - в художній самодіяльності. За 35 років відновленого культурного життя українців в Польщі і тут виднозиґ-заґи розвитку й послаблення, але в цьому українська меншість ще найбільше виявилася. Дуже слабо стоїть господарська діяльність І не є певним, чи українська спільнота як така й окремі підприємчиві люди зуміють скористати з нових можливостей за коаліційного уряду. Так само українці були поза рямками якоїсь політичної самоорганізації. Але можуть заісну-вати деякі можливості у зв'язку з "Солідарністю", деякі речники якої підносять нові думки про українсько-польські взаємини взагалі.

М. Трухан детально із скрупулятністю дослідника подає аналізу польської суспільної думки щодо українства, зокрема ж підкреслює еволюцію в ній до ревізіонізму. Починають переважати голоси й переконання, що поляки повинні змінити свою традиційну настанову до східніх сусідів. Зокрема це зауважується в історичній науці, політичній публіцистиці, але також в почуваннях людей, головно коли вже тон надають люди, не обтпжені спогадами минулого. Але і в цьому відношенню польська преса та інші засоби комунікації, а зокрема школа залишили дуже неґативні наслідки навіть серед молодого покоління. Проте, дедалі більше приходить до слова інтелігентна генерація, яка не бажає жити ресентиментами минулого, уважає сьогодні укладені територіяльні взаємини між Україною і Польщею за стабільні, а питання менщости в обидвох країнах бажає розв'язати на базі взаємности і добросусідства.
Серед нерозв'язаних не легких проблем української меншости згадує М. Трухан справу шкільництва і навчання української мови. Виростає в Польщі нове покоління польськомовних українців, що творить складну проблему, яка не є чужою для української дїяспори деінде, а навіть для самого материка, її прийдеться українському проводові розв'язувати спільно, як українській спільноті, та окремо в кожному випадку у взаєминах із місцевою державною більшістю. У Польщі зокрема вимагає позитивного розв'язання справа видань І мінімальних інституційних та фінансових заходів з-боку урядових чинників, а також забезпечення українського населення іншими культурними програмами, включно з радіомовленням. Не розв'язано справи самоорганізації - письменників, молоді, студентства, жінок, а вже поготів економічної,самоорганізації. Це все перебуває в пливкому стані переходовости з уваги на тимчасовому "неможливість" ці проблеми розв'язати. Видається, що в цій ситуації українці матимуть стільки, скільки самі собі здобудуть, навіть дорогою доконаних фактів, прикладом чому може служити Греко-Католицька Церква.

Наболілим є питання лемків і їх регіональних прагнень розвивати своєрідну й самобутню культуру свого реґіону. Не повинно бути застережень з-боку "найчистіших" українських патріотів щодо такого регіонального патріотизму, навпаки йому треба сприяти, бо це збагачує цілість української культури. Шкідливими, натомість, є тенденції до сепарування і намагання окремих одиниць з-поміж лемків творити ніби окрему етнічну групу в Польщі. Зрештою, це намагання призвело б не тільки до послаблення української меншости в Польщі, але може бути самогубним для самих локальних лемківських патріотів. Видається, що правильний шлях вибрали лемки в Україні, що заходяться зберігати і плекати регіональну лемківську культуру в рямках української національної духової творчости, в широких берегах єдиної могутньої української культурної течії з багатьма племінними струмками. До цієї свідомости приходять закарпатські лемки в Східній Словаччині, а останнім часом навіть войводинські русини в Югославії.

Останньою важливою справою буття-життя української меншости в Польщі є зв'язок і взаємини української меншости з Радянською Україною та з українськими спільнотами в інших країнах дія-спори. Не є таємницею, як по-мачушиному дотеперішній режим в Україні трактував своїх співвітчизників за кордоном, а зокрема в Польщі. Автор дає на це ряд прикладів і доказів ігнорування та підозрілого ставлення до української меншости, а навіть відмови їм допомогти, коли ці такої допомоги очікували. Майже не було культурного обміну між польськими українцями та Радянською Україною. Так само лиш мінімальна співпраця існувала із сусідніми земляками - в Чехословаччині, Румунії, Югославії. В останньому часі замітні зміни на краще, але це ще далеко від нормального стану. За Україною є більша доза відповідальности, чи ці взаємини покращають і чи зможе материк вирішальне допомогти своїм землякам, котрі перебувають у стані довго дискримінованої меншости, яка потребує і ще довго потребуватиме допомоги від материка. Та це стосується і заокеанської української громади, яка може нині внести більше у творення української діяспорної спільноти, зокрема у стосунку до українців у Польщі. Все це не повинно ніяк насторожувати демократичний польський уряд і майже одноцілу польську більшість в державі. Не йдеться бо тут про ніяку іреденту, а про задоволення елементарних і природніх прав кожної спільноти плекати й розвивати свою самобутність. Поляки ж також до цього змагають скрізь у світі, плекаючи свою культуру й національну ідентичність у так добре відомій формі й концепції світової "Полонії".

Книга д-р М. Трухана може видатно причинитися до цього, насамперед тим, чого в нас часто бракує, служачи нам за джерело кращого пізнання життя і проблем однієї вельми цікавої трагічної дія-спори. Читаючи книгу, мається враження, неначе людина мандрує краєм "зраненого брата", як назвав би нині М. Драгоманів корінні землі наших земляків у Польщі. Самопізнання і об'єктивне вивчення важкої долі української діаспори в кожній країні є початком до позитивного розв'язання її проблем у загальному й частковому плині. Книжка Трухана про українців у Польщі по Другій світовій війні нам у цьому допоможе. А в інтелектуальному лляні вона і ЇЇ автор досягли того, що сприятимуть детальному поширенню знання про чверть мільйона українського етносу. Пропонована книга це наче мала енциклопедія про людей, місця, організовані, особливо культурні заходи і справи майже півсторічної історії цього етносу, яка цілком певно стане цінною скарбницею знання при укладанні загальної Енциклопедії Української Діяспори.
А практично всім нам - українцям у Польщі, в Україні та у великій діяспорі - ця праця допоможе правильніше і більш реалістично розв'язувати наші злободенні малі і великі проблеми історичного буття нашого народу.

Василь Маркусь
Директор Історично-Філософічної Секції НТШ Редактор Енциклопедії Української Діяспори

ВСТУП

Завданням цієї дисертації є дати картину життя українського населення в Польській Народній Республіці після Другої світової війни. Мабуть, матиме рацію той, хто скаже, що така дисертація повинна появитися не на Заході, а в Польщі, де є доступ до джерельних матеріялів і де живе чимало очевидців зображених подій. На жаль, цього роду публікація сьогодні не може в Польщі появитися, оскільки відомо, що об'єктивну працю неможливо опублікувати в умовах тоталітарної системи, зокрема на таку контроверсійну й непопулярну в Польщі тему, як українська національна меншість.
Свідомість цього факту спонукала автора дисертації, не зважаючи на численні труднощі та зумовлену браком доступу до польських архівів небезпеку закиду компілятивности, взяти на себе це завдання. З другого ж боку, його реалізацію полегшував авторові факт, що протягом 20 років (1956-76) він був активним учасником суспільно-культурних процесів серед українського населення в ПНР і багато справ знає з автопсії.
Після 1945 р. у Польщі появилося чимало публікацій на тему польських українців, які однак у великій більшості не позбавлені однобічности й тенденційности. Крім цього, на них видно червоний олівець цензора. Водночас те все, що опубліковано на цю тему на Заході, має випадковий і фрагментарний характер. Немає досі публікації, яка спромогла б ся охопити сукупність цього питання.

На нашу думку, дозріла необхідність більш послідовно зайнятися проблематикою української національної меншости в Польщі, проте не як чимсь марґінесовим і другорядним на тлі польсько-українських взаємин, але як першопляновим, принциповим для обох народів питанням. Принциповим тому, бо саме ставлення польської громадськости до українців у Польщі, подібно як ставлення української громадськости до поляків в Україні, а не солодкувато-нудна фразеологія різних теоретиків польсько-українського зближення, є показником реальности цієї ідеї. На прикладі ставлення більшости до меншости можна ствердити, чи існують передумови на то, щоб закласти фундамент зближення, чи може ця ідея передчасна й висить у повітрі як побожне бажання невеликого гурту чесних, проте позбавлених почуття дійсности людей. Усе вказує на те, що закладання цього фундаменту забере ще чимало часу.

Не секрет, що ставлення польської більшости до української меншости в багато дечому залишає бажати кращого і не секрет, що люди доброї волі по обох боках залізної завіси можуть набагато більше, ніж досі, зробити, щоб цей стан змінити.
Слід подивляти відвагу та далекозорість людей, які після складного й болючого процесу переоцінки цінностей, з метою по-новому глянути на питання польсько-українських взаємин, ключове питання Східньої Европи, протягом двох останніх десятиліть пробували й пробують вести польсько-український діялог. Не зважаючи на численні голоси про безперспективність цих зусиль І дотеперішні невеликі результати, вони створили важливий прецедент, зробивши перший крок у властивому напрямі.
Можливо, ця праця, що без прикрас змальовує складне становище українського населення в післявоєнній Польщі, спонукає людей небайдужих до проблеми нормалізації польсько-українських взаємин, серйозно задуматися над цими справами.
У цьому місці хочу подякувати за критичні зауваження І поради проф. д-рові Б. Осадчукові та проф. д-рові 3. Соколюкові.
Мирослав Трухан

І. ЗЕМЛІ ПОТОЙБІЧ СЯНУ І БУГУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Питання кордону між Польською Народною Республікою та СРСР великодержави антигітлерівської коаліції вирішили ще до закінчення Другої світової війни на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 р. У протоколі конференції сказано, що східній кордон Польщі повинен проходити вздовж лінії Керзона, з невеликими відхиленнями (5-8 км.) в деяких місцях на користь Польщі. Водночас стверджено, що ПНР повинна одержати відповідні території коштом Німеччини, як компенсацію за втрачені землі на Сході. Остаточне вирішення польсько-німецького кордону залишено до часу мирової конференції після перемоги над Німеччиною. Як відомо, така конференція ніколи не відбулася.
В наслідок установлення нового польсько-радянського кордону, в межах Польщі опинилося кількасот тисяч українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини і ПІдляшшя. Порівняно з національною мозаїкою передвоєнної Польщі, в якій національні меншості становили 1/3 населення (в тому біля 6 мільйонів українців), ця горстка ніколи не становила для польської держави серйозної проблеми.

Докладну кількість українського населення в ПНР неможливо встановити, оскільки післявоєнні польські переписи населення не брали до уваги ані національности, ані рідної мови мешканців країни. Тільки відповідні органи Міністерства Внутрішніх Справ мали такі дані, бо в анкеті на видання посвідки про особу (сіо\люсі озоЬізіу) була рубрика про національність. Переписним викрутасам дивувався краківський історик Владислав Серчик, пишучи:

"Дані про чисельність національних меншостей зникли зовсім зі статистичних річників, зробилися державною таємницею. Служило це з надмірною запопадливістю поширюваному поглядові, що після Другої світової війни Польща стала однонаціональною країною".1
Вихідним пунктом для встановлення хоча б приблизного числа українців у ПНР не можуть бути обидва довоєнні переписи населення, бо вони не віддзеркалюють національного складу мешканців тодішньої Польщі. Про обережність, з якою слід користуватися цього роду статистикою, свідчить заява польського демографа Едварда Штурм де Штрема, в 1929-39 рр. директора Головного Статистичного Управління (ҐСУ) у Варшаві, який авторитетно заявив:
"Обидва польські переписи населення в 1921 і 1931 рр. були пофальшовані, коли йдеться про національні відносини на сході Польщі. При цьому брехні в списі 1931 року набагато перевищали фальші 1921 року". 2
На ненадійність польської демографічної статистики вказує факт, що за її підрахунками, проведеними після підписання у вересні 1944 р. між ПНР і УРСР угоди про репатріяцію, на території ПНР мали проживати 497, 682 особи української націо-нальности.3 Два роки пізніше, під час акції "В" виявилося, що насправді українців у Польщі було на понад 200 тисяч більше.

Непридатні для дослідника дані першого післявоєнного перепису населення Польщі з лютого 1946 р., на який посилається познанський соціолог Анджей Квілецький. За даними, які вже на перший погляд не викликають довір'я, проживало в Польщі 2.288 тис. німців і біля 400 тис. іншого непольського населення.4 Загальновідомо, що цей перепис не міг охопити основної маси українського населення, бо опанована діями Української Повстанської Армії (УПА) територія не була доступна для переписних комісій.
Німецьким переписом населення Генеральної Губернії (ГГ) з 1943 р. годі користуватися з огляду на його некомплектність, натомість з деякими застереженнями можна спертися на німецьку статистику з 1940 р. За даними д-ра Арльта, начальника відділу для справ населення і суспільної опіки в уряді Ганса Франка, на території ГГ, східній кордон якої проходив більш-менш уздовж теперішнього польсько-радянського кордону, проживало 744 тис. українців.5 З цим числом, по суті, згідний лроср. В. Кубійович, який подає, що восени 1939 р. проживало в ГГ 720 тисяч українців (разом із спольонізованими).6 Будемо недалекі правди, прийнявши, що після закінчення воєнних дій, в кордонах комуністичної польської держави опинилося 700-750 тисяч українського населення, хоч різні польські дослідники подають інші цифри:
- Ю. Гольцер і А. Юзефович 550 тис.
- А. Мариянський 600 тис.
- А. Щосняк і В. Шота/ Ґ. Лукасевич8 650 тис.
- В. Вольський,9 Ч. Мадайчик,10 Г. Копєц11 700 тис.
- К. Пудло,12!. Блюміз 1.000 тис.
Для кращого зрозуміння демографічних проблем земель потойбіч Сяну і Бугу варто простежити найважливіші міграційні процеси українського населення у воєнні та перші післявоєнні роки.

Ось фактори, які вплинули на зменшення числа українського населення:
- добровільна репатріяція з ГГ до УРСР в 1939-40 рр., під час якої виїхало 11 тис. осіб (в тому 5 тис. лемків), хоч після окупації України німцями велика частина переселенців повернулася до своїх сіл;
- вивезення тисячів молодих людей на роботи до Німеччини, де чимало з них загинуло внаслідок воєнних дій, а частина залишилася після війни на постійне проживання на Заході;
- мобілізація в 1944 р. до Червоної Армії (ЧА), коли на-піввишколені рекрути мали на фронті великі втрати;
- тисячі осіб, що загинули в рядах УПА, в результаті терору польського підпілля і пацифікаційних акцій польського війська;
- багато тисяч "православних" і "тутешніх" на Люблінщині, які з приходом німців подали себе за українців, а після постання ПНР відреклися від українства.
Розглядаючи протилежні чинники, які вплинули на збільшення українського населення ПНР, крім натурального приросту, слід згадати:
- кілька тисяч українців, колишніх громадян Польщі, які вступили до створеної в СРСР польської армії, а після війни залишилися в Польщі;
- кільканадцять тисяч українців, особливо з мішаних под-руж, які приїхали до Польщі разом з польськими репатріянтами в 1944-45 і 1957-59 рр.;
- кількадесят тисяч осіб, які в наслідок проведення польсько-радянського кордону (зокрема на Перемищині) на схід від німецько-радянської демаркаційної лінії з 1939-41 рр. опинилися під Польщею.

В результаті великої офензиви Червоної Армії в липні 1944 р., в її руках опинилася майже вся територія Польщі заселена українцями: 22-го липня був зайнятий Холм, 23-го Грубешів, а 27-го Ярослав і Перемишль.
З приходом ЧА й встановленням польської влади, українське населення, яке під час німецької окупації, хоч і в дуже скромних межах, могло розвивати своє культурне та економічне життя, опинилося в надзвичайно важкій ситуації. Відносно свобідно жилося йому доти, доки ця територія перебувала під військовим управлінням Червоної Армії.
У Перемишлі до 1 жовтня 1945 р., тобто до дня, коли командування ЧА передало владу польській адміністрації, функціонували дві українські середні школи (загальноосвітня і торговельна). Постала сітка українських початкових шкіл. В одному тільки Горлицькому повіті було їх 48.14 Одначе, вже в першому році існування комуністичної Польщі, використовуючи виїзд більшости українців до УРСР, зліквідовано всі ці школи, дозволивши на існування при деяких польських школах пунктів навчання української мови. У навчальному році 1946/47 і ці пункти були зліквідовані.

Поведінка польської громадськосте, яка вважала всіх українців за німецьких коляборантів, обвинувачуючи їх у всяких дійсних і видуманих провинах, створювала атмосферу напруження, в якій неможлива була організація будь-якого суспільно-культурного життя. До того, в українсько-польських взаєминах ще в останні місяці німецької окупації дійшло до дальшого загострення у зв'язку з інтенсифікацією діяльности боївок польського підпілля, які від літа 1943 р. під гаслом "відплати за Волинь," почали дедалі нахабніше дошкуляти українському населенню. Відділи самооборони, які по українських селах тоді щойно організувалися, не були спроможні дати належну відсіч переважаючим силам напасників, а розбиття українського націоналістичного руху на два табори, які себе взаємно поборювали, полегшувало полякам їхнє завдання.
Додатковим фактором, який впливав на особливу напруженість ситуації на Холмщині і Підляшші було те, що:
"в люблінському воєвідстві скупчилися також маси "диких репатріантів" з-за Бугу, що втекли перед терором українських націоналістів".15
На наявну в той час атмосферу вказує листівка польського підпілля з датою 14 червня 1944 р. звернена до українського населення Сяніччини. У зредагованій в ультимативному тоні листівці, в горішнім кінці якої стоять слова: "Смерть гайдамакам"! м.ін. написано:
"В рамках відплатної акції за прогнання поляків із східніх земель ордами українських військ, вимагаємо негайного виїзду з польської сяніцької землі... Видуманої німцями України ніколи не було і не буде".16

Про "успішні запобіжні та відплатні акції "згадується в ситуаційних звітах, що їх начальна команда Армії Крайової (АК) пересилала до польського еміграційного уряду в Лондоні Інформуючи його також про дії українського підпілля. У звіті від 17 травня 1944 р. мовилося про "замітний натиск відділів УПА зі Східньої Малопольщі в напрямі пов. Томашів". Дещо детальніше повідомляв про ці акції звіт ген. Бора-Коморовського від 28 червня 1944 р.:

"З-за Бугу на тереи повітів ГрубешІв і Хопм перейшли відділи УПА в силі пару тисяч. Останньо звітовано про поважні зудари УПА з нашими відділами".17

Перекинення весною і літом 1944 р. з Галичини на якийсь час кількох більших з'єднань УПА для стримання польського тиску виявилося тільки півзаходом, натомість "відплатні акції" польського підпілля спричинилися до виникнення настроїв паніки серед українського населення. З польських архівних матеріялів довідуємось, що вже від серпня 1944 р., тобто ще перед підписанням угоди про репатріяцію між ПНР і УРСР, мешканці повітів Влодава, Холм, Замостя, ТомашІв і Новий Санч зверталися до польської влади з проханням про дозвіл на виїзд в Україну. За цими даними, мало бути 11 тисяч охочих.18
Ситуація майже безборонного українського населення почала поправлятися навесні 1945 р., коли організація українського підпілля набрала розмаху, а крім прив'язаних до своїх сіл кущів самооборони, на базі місцевих кадрів постали регулярні військові одиниці, рейдуючі по околиці сотні УПА. Іноді ці рейди мали пропаґандивний характер і відбувалися по польських селах. Побіч демонстрації сили, їхнім завданням було на нашвидкуруч зорганізованих зборах польського населення, пояснювати полякам антикомуністичне, а не антипольське вістря українських акцій і з допомогою листівок закликати їх до мирного співжиття та спільної боротьби проти комунізму. Водночас новостворені сотні проводили збройні акції проти тих польських сіл, що були осідком антиукраїнських боївок.

Спроби командування УПА договоритися з керівництвом польського підпілля не мали більшого успіху, а спільна акція відділів УПА і організації "УУоІпозс і Міегаимзівзс" (ВІН) в травні 1946 р. на Грубешів була винятковою подією і мала льокальний характер.
Варшавські спеціялісти від пропаганди, представляючи післявоєнні події, звичайно писали про гекатомби жертв, наприклад, В. Ярніцький згадував у своїй книжці присвяченій боротьбі з українським підпіллям, яка, нотабене, появилася тиражем 210 тисяч примірників, про 8.800 забитих і 1.200 ранених поляків.19 За вірогідними даними Щесняка І Шоти загальні польські втрати на території ПНР в 1944-47 рр. у зв'язку з діями УПА були набагато менші та становили 2.199 забитих, в тому 997 вояків, 603 членів міліції, служби безпеки і партії та 599 осіб цивільного населення.20 Ближча аналіза цього питання розвіває міт про закерзонські "дикі поля", а нижченаведене зіставлення показує, що на території воєвідств, де діяло польське підпілля, втрати цивільного населення не були менші. Високі втрати Люблінщини спричинені тим, що побіч українських, тут з особливою активністю діяли польські збройні відділи. Водночас рубрика "вояки ВП" показує, що польське військо мало найбільші втрати на території Ря-шівщини, де основною антикомуністичною силою була УПА.21

  Загалом
осіб без війська
Робітники Селяни Працівники
парт.
апарату
Міліція,
служба
безпеки
інші не працюючі брак даних Вояки ВП
Військо
польське
ПНП в тому воєв: 7.963 589 1.739 245 4.028 964 226 172 2,403
Ряшів 854 58 225 16 443 98 9 5 881
Люблін 1.986 79 604 41 966 149 97 50 523
Білосток 1.359 131 393 22 522 211 55 25 201
Варшава 1.208 113 265 45 555 164 31 35 199


Польська влада ніколи не могла зрозуміти, чому українські селяни, які, на її думку, повинні вороже ставитися до УПА, бо через її діяльність зазнали чимало прикростей, відносилися до "тих з лісу" з симпатією. Не кажучи про те, що не одна родина мала в рядах повстанців своїх синів, братів і чоловіків, яким, про що варто пам'ятати, перехід у підпілля дозволив уникнути мобілізації до ЧА й кривавої м'ясорубки на Дуклянському перевалі, або під мурами Берліна, Вроцлава і Праги. Селяни добре пам'ятали про те, що існування УПА багатьом із них врятувало життя. Не було б цієї збройної сили, перед котрою як ВП, так і польське підпілля мали респект, набагато більше українських сіл стало б жертвою польських екстермінаційних "відплатних" акцій. З цього приводу вони називали повстанців своїми оборонцями, що в очах польської влади було явним націоналізмом. Таким чином, тисячі українських селян, часто не розуміючи значення цього слова, стало "націоналістами".

У перші післявоєнні місяці, як польське, так і українське населення потойбіч Сяну і Бугу, спостерігаючи з задоволенням наростаюче напруження між Заходом і Сходом, жило думкою про збройний конфлікт, який у недалекому майбутньому здавався неминучим і повинен був принести кінець комуністичній системі. Надіючись на вибух третьої світової війни, українське село без ремствування несло на своїх плечах увесь тягар підпільної боротьби. Одначе, щось інше зганяло сон з очей його мешканців - переселення до УРСР, під час якого, всупереч запевненням варшавського уряду, польське військо почало дедалі ширше застосовувати насильство.

1. Місячник "Наша культура" ч. 2, Варшава, 1983.
2. Журнал "Kwartalnik historyczny" NгЗ, Warszawa, 1973.
3. "Аннали Світової Федерації Лемків" ч. 2, Камілюс 1975, стор. 48.
4. Журнал "Ргzegląd zachodni" tom II (Nr 3-4), Роznań, 1964.
5. Тогzecki R. –Кwestia ukraińska w polityce III Rzeszyу 1933-1945, Warszawa 1972,s.194.
6. Кубійович В. -Українці в Генеральній Губернії 1939-41, Чікаґо 1975.
7. Szczeniak A.B., Szota W.Z., - Droga do nikąd, Warszawa 1973, s. 213
8. Łukasiewicz G. – Wokół genezy i przebiegu akcji „Wisła”" (1947), Dzieje najnowsze Nг 4, Wrocław 1974, s. 35.
9. Lovell J –Роlska jakiej nie znamy, Кгаków 1970, s. 73.
10. Віernаска М. –Кształtowanie się nowej społeczności wiejskiej w Bieszczadach, Wrocław 1974, s. 37.
11. Перемишль західній бастіон України - збірна праця, Нью-Йорк-Фі-пядепьфія, 1961, стор. 182.
12. Рudło K. –Оsadnictwo łemkowskie na Dolnym Śląsku w latach 1947-69, Wieś Dolnośląska tom XX, Wrocław 1970, s. 82.
13. Blum I. – Udział Wojska Polskiego w walce o utrwelanie władzy ludowej, „Wojskowy Przegląd Historyczny” Nr 1, Warszawa 1959, s.3.
14. "Аннали СФЛ"ч. 2, с. 211.
15. Z dziejów stosunków polsko-radzieckich" tom ХІ-ХІІ, Warszawaа 1975, з. 226-227.
16. "Аннали Лємківщини" ч. З, Нью-Йорк 1982, с. 154.
17. Соколюк 3. -Польське підпілля і український визвольний рух, Мюнхен, машинопис, с. 44.
18. Szcześniak А. В. –Droga do nikąd, s. 223.
19. Jarnicki W. - W роgoniі za Burłakiem, Warszawaа 1969, s. 109.
20. Szcześniak А. В. – Droga do nikąd, s. 527-529.
21. РоІеgli w walce o władzę ludową. Materiały i zestawienia statystyczne., Warszawa 1970, s. 17.


II ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДО УРСР

Ще до закінчення Другої світової війни, 9 вересня 1944 р. в Любліні підписано договір між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та урядами Української і Білоруської РСР в справі двосторонньої репатріяції населення. З боку УРСР договір підписав Микита Хрущов.
Переселення стосувалося, з одного боку, тих мешканців в СРСР польської та єврейської національностей, які могли доказати, що перед днем 17 вересня 1939 р. були громадянами Польщі, з другого ж - польських громадян "української, білоруської, російської та русинської національностей". Як видно, уряд УРСР не забув про те, що частина лемків у Польщі називала себе русинами. Закінчення переселенської акції передбачалося на 1 лютого 1945 р., що проте вже незабаром виявилося нездійсненним завданням.
Іструкція з 21 вересня 1944 р. видана для польських ре-патріяційних органів недвозначно стверджувала, що:
"Евакуація добровільна, тому не можна застосовувати ані безпосереднього, ані посереднього примусу. Згоду на евакуацію можна висловити усно або на письмі".1

Всі витрати пов'язані з репатріяцією в обидві сторони, зобов'язався покрити радянський уряд, особливо зацікавлений у швидкому її здійсненні, тому, не зважаючи на триваючі ще воєнні дії та нестачу транспортових засобів, уже місяць після підписання договору почали відправлятися перші ешелони з переселенцями. Очистивши Західню Україну від поляків, Кремль сподівався дістати в руки вирішальний козир при затверджуванні польсько-радянського кордону на лінії Сян-Буг, на передбачуваній мировій конференції після закінчення війни. З другого боку, з переселенням польських українців до УРСР здійснювалася давня мрія Росії: зберігати контролю за всім українським населенням. Для нікого не було таємницею, що Надсяння і Лемківщина найдальше на захід висунені українські етнографічні території, відігравали немаловажну ролю в структурі УПА, уможливлюючи зв'язки з антикомуністичним рухом у Польщі та Чехо-Словаччині, а навіть контакти з Заходом.
Територію, населення якої підлягало репатріяції, поділено на 15 районів. У них діяли мішані польсько-радянські комісії, а їхнє завдання було таке:
- встановити число українського і "русинського" населення вПНР;
- вести агітацію за виїзд до УРСР;
- збирати зголошення на виїзд і реєструвати охочих;
- оцінити вартість маєтку осіб зголошених на виїзд;
- організувати транспорт переселенців.2
Неможливим виявилося встановлення докладного числа у-країнського населення, тим більше, що багато українців намагаючись уникнути переселення, подавалося за поляків і римо-ка-толиків. Різні партійні та державні інстанції не раз зверталися зі спеціяльними відозвами до українського населення, закликаючи його "евакуватися на батьківщину", водночас управління Уповноваженого польського уряду для переселення розповсюджувало тисячі листівок із таким закликом по українських селах.
Одначе, агітація за виїзд не давала бажаних результатів, тому члени репатріяційних комісій удавалися до різних форм тиску, водночас адміністративні органи накладали на селян великі податки й змушували здавати контингенти, обіцяючи їх скасувати тим, хто добровільно зголоситься на виїзд.

Від часу укладення договору про репатріяцію, українське населення ПНР перебувало в стані нервового напруження, не довіряючи запевненням преси про добровільність виїзду. Коли стали були відомі випадки насильного переселювання деяких сіл військом і все настирливіше почали поширюватися чутки, що метою договору між Варшавою та Києвом є переселення всіх українців до УРСР, колишній посол до польського сейму Михайло Вахнкж з Перемишля звернувся в травні 1945 р. до Міністерства Внутрішніх Справ у Варшаві з запитанням, чи під час пере-селювання обов'язує принцип добровільносте Відповідь міністра була однозначна: репатріяція добровільна й про будь-який примус не може бути мови.3

Радянський дослідник І. Ф. Євсеєв твердив, що українське населення Надсяння само домагалося переселення, або зверталося до Уповноваженого уряду УРСР, який перебував у Любліні (був ним Микола Підгорний), з проханням приєднати ці землі до України. Євсеєв у своїй праці про переселення пише: "Зва-куация проводилась на сугубо добровольньїх началах".4
На принцип добровільности переселення вказував міністер оборони ПНР маршал Міхал Роля-Жимєрський, промовляючи в січні 1946 р. на одній із сесій Крайової Ради Народової (тимчасового парляменту).5 Багато років пізніше це саме ствердив уповноважений польського уряду для переселення міністер Воль-ський у розмові з редактором краківського тижневика "Жицє літерацке". Після цієї розмови ред. Льовель занотував:
"Мін. Вольський наголошує на факті добровільности репа-тріяції: ніхто з польського, ні радянського боку не натискав, ані не змушував до виїзду".6
Іншої думки про цю справу є польські науковці, які досліджували проблеми переселення. Спираючись на збережені документи, соціолог А. Квілецький ствердив, що
"у першому періоді репатріяції, більш-менш до вересня 1945 р., переважали добровільні виїзди, пізніше переселення набрало примусового характеру".7

В. Шота і А. Щесняк писали, що "від 15 жовтня 1944 р. до кінця серпня 1945 р. виїздили ці, які цього бажали...",8 з чого виходить, що від вересня виїздили ці, які цього не бажали.
Підписавши договір про репатріяцію, польська влада з невдоволенням спостерігала повільні темпи переселення й невелику кількість добровільних зголошень на виїзд. До 1 лютого 1945 р., тобто до дня, копи згідно з польсько-радянським договором, переселення мало бути закінчене, виїхало всього 63 тис. осіб. Внаслідок посилення тиску з боку адміністративних органів І війська, до кінця серпня переселено дальших 160 тисяч, що Варшава знову таки визнала незадовільним, бо, за її підрахунками, впродовж року переселенської акції виїхало 66,4% зареєстрованого на виїзд українського населення Люблінщини і тільки 28% Ряшівщини.9 Зробивши з цього відповідні висновки, польський уряд змінив тактику і проголосив, що населення хоче виїздити, одначе, не може цього зробити з огляду на терор з боку УПА. Під приводом "охорони селян перед бандами" зосереджено велику кількість війська, яке зрозуміло інтенцію свого уряду та почало виселювати всі особи української на-ціональности.
Українське село поставилося до переселення вкрай негативно. Селяни, з діда-прадіда індивідуальні господарі, горді зі своїх загалом небагатих, проте ні від кого незалежних господарств, факт, який давав їм почуття самовпевнености і нерушимости, відкидали колгоспну систему, як щось їхньому способові мислення чуже й для них неприйнятне. До того, ті хто в 1939-40 рр. з тодішньої ГГ добровільно виїхали в Україну, а потім повернулися назад, розказували жахливі речі про життя сільського населення в УРСР. Страх перед колгоспами був побіч прив'язання до рідної землі головним фактором, який зумовив рішення величезної більшости селян: не виїздити!
А. Щесняк І В. Шота, спираючись на підсумки уповноваженого для справ переселення з 15 серпня 1945 р., вказували на невелику кількість добровільних зголошень на виїзд. В окремих повітах Надсяння ці зголошення становили ось який відсоток українського населення.10

повіт__________%
Ярослав             31,1
Сянік                 27,0
Любачів           18,8
Перемишль      18,2
Лісько                 6,7


Автори праці "Дорога до нікуди" твердили, що найбільший відсоток охочих на виїзд занотовано на ЛемківщинІ, тоді як соціолог Квілецький цитуючи слова представника адміністративної влади пов. Новий Санч писав: "Лемки шукають будь-якого приводу, щоб ухилитися від евакуації".11 Про вороже ставлення лемків до переселення писала також інша дослідниця післявоєнних міграційних рухів у ПНР Ґеновефа Лукасєвич. Траплялося, що все населення, особливо в гірських труднодоступних селах, разом з живим інвентарем утікало в ліси, іноді навіть на словацький бік кордону. Перечекавши там військову акцію, селяни поверталися до своїх сіл, таким способом багатьом із них пощастило залишитися на своїх господарствах.
На етнографічне мішаній території нерідко велику допомогу давали українцям місцеві латинські священики, особисто зацікавлені в тому, щоб в їхніх парафіях залишилося якнайбільше віруючих, зокрема мішаних подруж. Передумовою допомоги була зміна метрики з греко-католицької на римо-католицьку. До речі, римо-католицька метрика, яка вважалася доказом польської національности, врятувала від переселення не одну українську родину. При цій нагоді змінювалися імена, що мали непольське звучання: Володимир ставав Владиславом, Василь - Вацлавом, а Люба - Люциною. Вручення нової метрики означало не тільки формальний перехід на латинський обряд, а було пов'язане з обов'язком відвідування костьола й хрещення дітей у цьому ж обряді.

З метою дискредитувати противників виїзду в очах польського населення і польської влади, ворожі язики поширювали вістку, мовляв, усі чесні українці хочуть їхати до УРСР, натомість залишаються тільки ті, хто співпрацює з "бандами". Про важке становище українського села, яке опинилося між фронтами, писав дослідник Люблінщини Микола Королько, За його словами "УПА в усякий можливий спосіб протидіяла переселенню", натомість:
"польське реакційне підпілля навпаки, погрозами, репресіями і фізичним терором, визначало строки виїзду, виганяло населення з хат і сіл, без огляду на пору року і погоду, а також на тран-спортово-залізничні можливості".12
Деякі села Томашівщини змушено виїхати на станцію Угнів біля Рави Руської в лютому 1945 р., при чому з огляду на організаційний хаос і брак залізничних вагонів, їм довелося чекати у збірному місці на виїзд понад 2-3 місяці. На початку червня в Угнові зібралося біля 10 тисяч переселенців. Не інакше діялося на Лемківщині, де переселенці чекали на станції в Загір'ї під голим небом по кілька тижнів на вагони.
З особливою силою антиукраїнська акція велася на польсько-українському етнографічному пограниччі, де відділи польського підпілля палили українські села, інколи винищуючи все населення. Мешканці Павлокоми, Малкович, Люблінця, Курилів-ки, Пискорович і багатьох інших сіл стали жертвою цього ґе-ноциду.

Ці факти знайшли підтвердження у свідченнях багатьох поляків. Політичний офіцер ВП Станіслав Мисьлінський у своїх спогадах про 1945 р. записав: "На початку червня боївки НСЗ убили в селі Пискоровичі Ярославського повіту біля 300 українців".13
Про загибель цього села згадували автори праці "Дорога до нікуди", покликуючись на матеріяли II наукової сесії присвяченої боротьбі польського народу за визволення в 1939-45 рр. Крім цього, вони занотували:
"Наприкінці 1945 р., наприклад, на заселену українцями Пав-локому лов. Березів, напала диверсійна група ВІН під проводом "Вацлава" і забила кількасот осіб"..14
За українськими даними, наскок під час якого загинуло понад 300 осіб, мав місце 3 березня 1945 р.
Один із авторів, який на сторінках преси взяв участь у дискусії на тему польсько-української боротьби, ствердив:
"Адже звірячого морду в українському селі Малковичі під Перемишлем доконали колоністи зі створеного до війни в українському морі чисто польського села, що мало милозвучну назву Орли".15
За таких умов стає зрозумілим, чому мешканці сіл з етнографічного пограниччя нерідко виїздили без жодного тиску з боку польської влади. Інакше справи виглядали на території, де українці жили компактною масою й де польські боївки не мали відваги показуватися. Там їхню ролю перейняло військо, проводячи численні пацифікаційні акції під проводом одягнених в польські уніформи радянських офіцерів. Одним із трагічних прикладів, застосованих військом репресій, є лемківське село Завадка Морохівська, мешканці якого рішуче відмовилися виїхати до УРСР. В часі від 24 січня до ЗО квітня 1946 р. вояки 34 пп. (командир полку пполк. Плюто) зробили п'ять наскоків на село. Вони стріляли не тільки до тих хто втікав у ліс, але вибили до ноги тих, кого застали в селі - полювання на людей коштувало життя біля ста мешканців Завадки Морохівської".16

Про ці справи писалося згодом в одному з польських по-зацензурних журналів:
"Мало знаємо про пацифікації українських сіл, проведені відділами ВП від червня 1945 р. ... Ці пацифікації, можливо, мали на меті заохотити українців до репатріації до СРСР, може були відплатою за українські різні на Волині та Східній Галичині. В той час широко застосовувано засаду колективної відповідальности".17
І далі, згадуючи ці роки безправ'я, коли найвищою інстанцією, що рішала про життя і смерть громадян, була служба безпеки, а судівництво опинилося під її цілковитим впливом:
"За ці самі злочини були різні вироки. Так наприклад, на БІлосточчинІ... виносили смертний вирок за переховування зброї (також тоді, коли її підкидала Безпека), пістолета чи рушниці нездатних до вжитку, в той самий час в Інших районах підсудний отримував за це 2-3 роки в'язниці. Для засуджених за ці справи українців не було помилування, навіть коли йшлося про малолітніх".16
За всіма ознаками антиукраїнська акція під час тривання переселення мала пляновий характер і відбувалася за мовчазною згодою, а то й допомогою радянських репатріяційних комісій. Таким способом Росії вдалося осягнути свою ціль:
- ще більше загострити взаємини між поляками І українцями, не допустивши до їхнього об'єднання для спільної акції проти неї;
- примусити частину українського населення шукати порятунку перед польським терором у представників радянської влади і "добровільно" зголошуватися на виїзд.

Голосом вопіющого в пустині виявився пересланий у жовтні 1945 р. на Захід відкритий лист "До цілого культурного світу", що його підписали представники всіх верств українського населення в ПНР. Покликуючись на гуманні принципи нещодавно створеної Організації Об'єднаних Націй, автори листа вказували на насильства польської комуністичної влади, які знайшли свій апогей у примусовому виселенні до УРСР.19
Командування УПА виступило проти переселення з усією рішучістю, усвідомлюючи те, що крім обов'язку оборони прав українського населення йдеться про матеріяльну базу та людські ресурси, без яких дії партизанського руху неможливі. З метою протидіяти переселенню, відділи УПА вдарили по комунікаційній системі. Вони висадили в повітря десятки мостів і кільканадцять залізничних станцій, знищили в багатьох місцях залізничні рейки та сотки телеграфічних столів. Крім цього, докопуючи наскоків на переселенчі комісії, нищили документи пов'язані з переселенням, а після виселення палили неукраїнські будинки, щоб не допустити до поселення туди поляків.
Ці акції значною мірою сповільнили темпо переселення, хоч не були спроможні його спинити. Все таки опір українського села та енергійна контракція УПА спричинилися до того, що переселення не закінчено згідно з наміченим пляном 31 грудня 1945 р., але щойно наприкінці липня 1946 р.
Зрозуміло, що в тому хаосі, коли нерідко вже після вимушеної реєстрації на виїзд населення ховалося перед військом по лісах, а виселене зі своїх сіл не завжди з'являлося на залізничних станціях, неможливо встановити докладну кількість переселених. За офіційними польськими даними, від половини жовтня 1944 до серпня 1946 р. переселено з Польщі до УРСР 482.880 українців.20 Антоні Щесняк і Вєслав Шота пишуть, що в останні місяці 1946 року мало місце додаткове переселення, яке охопило 6.400 родин; з чого виходить, що кількість переселених українців збільшилася до пів мільйона осіб.21

За даними авторів книжки "Дорога до нікуди", що як високі офіцери ВП мали доступ до всіх польських архівів (хоч їм не дозволено було використати радянських), до серпня 1945 р. виїхало до УРСР понад 222 тис. осіб, натомість від вересня 1945 до серпня 1946 дальших 260 тисяч.22 У світлі результатів досліджень польських науковців, згідно з якими до кінця серпня "переважали добровільні виїзди", а від вересня 1945 року ре-патріяція мала примусовий характер, стає ясним, що більшість українського населення ПНР виселено до УРСР насильно під багнетами польського війська.
Про завзяття, з яким українські селяни боронили своїх прав до прабатьківської землі свідчить факт, що деякі "добровільно" переселені родини поверталися назад уже з території УРСР, використовуючи при цьому транспорти польських репатріянтів з Галичини. Невелика кількість виселенців, які не змогли акліматизуватися в УРСР повернулася до Польщі щойно в 1957-59 рр. разом з другою хвилею польських репатріянтів, уже після приходу Ґомулки і укладення 25 березня 1957 р. нового польсько-радянського договору про переселення, в результаті чого до ПНР повернулося понад 200 тисяч поляків.

Деякі польські дослідники твердили, що "з найбільшою неохотою ставилися до репатріяції лемки" - сильне прив'язання мешканців гір до рідної землі загальновідоме. Лемки пробували використати те, що в договорі з 9 вересня 1944 р. була мова про переселення осіб "української та русинської національностей" і подаючи себе за лемків, твердили, що переселення їх не стосується. Польське військо та переселенські органи були іншої думки й хоча Ґомулка офіційно заборонив застосовувати при виселюванні лемків примус, рідко дотримувалися цієї настанови.
Таким способом "прогресивка" народна польська влада наказавши застосовувати інші критерії до лемків, ніж до решти українського населення, стала на захист реакційної теорії, за якою лемки не є частиною українського народу. Водночас мимохіть призналася до того, чому офіційно заперечувала, що під час переселювання застосовувано насильство.
У цьому місці варто згадати, що громадян білоруської на-ціональности польська влада не примушувала до виїзду до БРСР. Охотничо виїхало лише невелике число білорусів. За даними "Малого словника історії Польщі", в роках 1944-46 з ПНР виїхало 518 тисяч українців і білорусів, з чого виходить, що білорусів не могло бути більше, ніж кільканадцять тисяч.23

Засуджуючи насильне переселення польських українців до УРСР, з майже 40-річної перспективи годі недобачати, що завдяки ньому врятовано від польонізації багато тисяч українського населення. Масова асиміляція розкинених по всій Польщі українців після акції "В" є трагічним підтвердженням цієї тези. Безперечно, можна б тут спекулювати, що не було б виселення до УРСР, можливо, польська влада не мала б відваги провести акції "В" та депортувати 3/4 мільйона людей на західні землі. З цим поглядом можна полемізувати, пам'ятаючи про те, що ця сама влада спромоглася на виселення до Західньої Німеччини понад три мільйони німців і репатріяцію з СРСР 1,5 мільйона поляків. У перші післявоєнні роки переселенські акції в небачених досі маштабах були нормальним явищем.
Поселені в основній масі на території Західньої України, на місці репатрійованого до ПНР польського населення, переселенці з Польщі швидко вросли в новий ґрунт, а загартовані в боротьбі з поляками за збереження своєї національности, виявилися національне стійким елементом, непіддатливим на русифікацію.
Чимало вихідців із Польщі стало визначними діячами української культури. Згадати б тільки ученицю Олекси Новаків-ського, графіка Стефанію Ґебус-Баранецьку, скульптора Петра Кулика (автора пам'ятника Іванові Підкові на львівському ринку), композитора Івана Майчика, оперну співачку Теофілю Братків-ську, вокальне тріо сестер Байко, диригента Степана Турчака, скрипаля Олега Крису, публіцистку Ганну Заєць, поетів Володимира Лучука, Петра Маха і Романа Кудлика, історика Івана Красовського, фолкльориста Василя Хомика.
Сім'ю західньоукраїнських художників збільшила велика плеяда лемківських різьбарів і скульпторів, а серед них: Василь Одрехівський, Емануїл Мисько, брати Амбіцькі, Кищаки та Ори-сики, Лука Біганич, Антін Фіґоль, Іван Мердяк та Андрій Су-хорський. Цей останній - автор різьби "Додому", темою якої є переселення лемків до УРСР.
Переселенець з ЛемкІвщини, Микола Горбаль, став одним із найбільш відомих в УРСР діячів руху опору, довголітнім в'язнем радянських концтаборів.

1. Szcześniak А. В., Szota W. Z.. Droga do nikąd, Warszawa 1973, s. 215.
2. Kwilecki А. - Łemkowie. Zagadnienia migracji i asymilacji, Warszawa 1974, s.93
3. Шанковський Л. - Дії УПА і українського збройного підпілля на терені Перемищини 1944-47 (Збірник: Перемишль - західній бастіон України, Нью-Йорк 1961, стор. 190.
4. Евсєев Й. Ф. - Сотрудничество Украинской ССР й Польской На-родной Республики (1944-1960), Киев 1962 -Аннали СФЛ ч. 2, 1975, стор. 47.
5. Szcześniak А. В. - Droga do nikąd..., s. 223.
6. Lovell - Роїзка, Polska jakiej nie znamy, Kraków 1970, S. 73.
7. Kwilecki А. - Łemkowie..., s. 95.
8. Szcześniak А. В. - Droga do nikad..., s. 222.
9. Szczeniak A.B. – Droga do nikąd..., s. 224
10. Szczeniak A.B. – Droga do nikąd..., s.224
11. Kwilecki А. - Fragmenty najnowszej historii Łemków, "Rocznik sądecki", t.8, 1967.
12. "Український календар", Варшава 1985, стор. 160.
13. Муśliński S. - Tropem leśnych cieni, Warszawa 1980, s. 55-56
14. Szcześniak А. В. - Droga do nikąd..., s. 187.
15. Тижневик "Ргzegląd Tygodniowy" Nr 32, 5 sierpnia 1984, Warszawa
16. "Аннали Світової Федерації Лемків" ч. 2, Каміпюс 1975, стор. 166-176.
17. Socha Ł-. - O prawach i bezprawiu w Polsce w latach 1944-48, квартапьник "Кгуtyka" Nг 6, Warszawa 1980, s. 142.
18. Socha Ł. - О ргawach..., s. 143-144.
19. На Захід від тзв. лінії Керзона (Збірка матеріалів і документів ч. 27} 1946, стор. 36-41.
20. "Аннали СФЛ"... ч. 2, стор. 48.
21. Szcześniak А. В. - Droga do nikąd.., s. 223.
22. Szczeniak A.B. – Droga do nikąd..., s.222
23. Mały słownik historii Polski, Warszawa 1964, s. 304

III ПЕРЕСЕЛЕННЯ НА ЗАХІДНІ І ПІВНІЧНІ ЗЕМЛІ ПОЛЬЩІ (АКЦІЯ "ВІСЛА")

Панує загальне переконання, що причиною брутального, санкціонованого правом безправ'я, відомого під назвою акції "Вісла" (акції "В"), під час якої відбулося насильне переселення українців Закерзоння на західні і північні землі Польщі, була діяльність УПА і смерть віцеміністра оборони ПНР ген. Кароля Свєрчевського, який 28 березня 1947 року під Балигородом попав у засідку сотні командира Хріна. З метою виправдати перед світовою громадськістю незгідну з нормами міжнароднього права депортацію українського населення з його прадідівських земель, польська влада створила теорію, за якою, буцім то, без виселення цивільного населення неможлива була ліквідація УПА.
Це, всупереч здоровому глуздові, поширюване твердження, неважко спростувати, порівнявши кілька цифр. За даними польського командування, на початку 1947 року чисельність збройних відділів УПА на території ПНР (військова округа "Сян"), без цивільної сітки не перевищала 2 до 2,5 тисяч осіб. Силам 20 упівських сотень, які давно вже не мали повного бойового стану, протиставлено з'єднання оперативної групи "Вісла" в силі 7 дивізій (за польськими, мабуть, заниженими даними, біля 20 тисяч вояків), які користувалися найновішими засобами зв'язку й підтримкою розвідувальної авіяції {ескадрилья літаків ПО-2}. Не треба бути військовослужбовцем, щоб зауважити велику диспропорцію сил І прийти до висновку, що при такій кількісній і технічній перевазі, можна було зліквідувати УПА, не вдаючися до негуманного переселення.

Вістка про смерть популярного генерала, в той час, коли військовий орган "Роїзка 2Ьго)па" постійно писав про переможні акції ВП проти УПА, шокувала не тільки комуністів, а й противників варшавського уряду. Ці останні, заскочені українським успіхом, яким ніколи не могло похвалитися польське протико-муністичне підпіллп, розпустили чутки, ніби Свєрчевського, щирого польського патріота, який не погоджувався з політикою Бєрута, вбили самі комуністи. З таким поглядом можна зустрітися в Польщі по сьогоднішній день.
Безперечно, польські військові кола вже віддавна прагнули взяти реванш за невдачі ВП у боротьбі з УПА, а особливим бажанням відплати запалали після компромітації з генералом, якому не зуміли запевнити належної охорони й безвідповідально виставили його в загроженому терені під упівські кулі. Військова команда вважала, що найкраще реабілітує себе швидкою ліквідацією УПА, при чому з вдоволенням прийняла директиву уряду про виселення українців, вважаючи, що очищення території військових дій від українського населення полегшить війську виконання оперативних завдань.

Переселення великої маси людей не було для польської влади якоюсь новою та незвичайною концепцією, адже вона знала про переселення Сталіном у Сибір за "зраду" та співпрацю з німцями північнокавказьких народів і кримських татар, до того ж, в неї був також достатній досвід у зв'язку з виселенням багатьох тисяч німців до Західньої Німеччини і півмільйона українців до УРСР.
Дані польської розвідки, що основна маса українського населення підтримує УПА, не були позбавлені достовірности. Для нікого не було таємницею, що українське село було для повстанських сотень резервуаром людських ресурсів,становлячи матертльну базу, яка забезпечувала їх прохарчуванням. Співпраця цивільного населення уможливлювала організацію розвідки й зв'язку (популярні "штафети", завдяки яким повстанська пошта діяла не гірше державної). Як командування ВП, так і міністерство безпеки добре запам'ятали про те, що серед українського населення їм ніколи не вдалося створити своєї розвідувальної сітки.
Варшава була занепокоєна ростом воєнних настроїв серед українського населення, на посилення яких вплинули виступи двох видатних західніх політиків, спрямовані проти СРСР - промова Вінстона Черчіля з 5 березня 1946 року у місті Фултон (США), де вперше впали слова "залізна завіса" і промова міністра закордонних справ Сполучених Штатів - Бирнеса з 6 вересня 1946 року в Штутґарті (ФРН). Тон обох промов був чимсь новим у взаєминах між вчорашніми союзниками та вказував на початок політичної поляризації повоєнного світу, розбудивши серед населення опанованих комуністами країн нові надії. Звичайно стриманий Сталін назвав Черчіля, з яким ще недавно при одному столі ділив Европу, палієм війни та порівняв його з Гітлером. Натомість часопис "Роlska Zbrojnа", усвідомлюючи моральне значення промови англійського політика для антикомуністичного підпілля, помістив статтю під промовистим заголовком: Черчіль загріває бандерівців.1

Автор публікацій про боротьбу з УПА ген. Іґнаци Блюм згадує, а науковець Казімєж Пудло підтверджує, що смерть Сверчевського вплинула на прискорення рішення уряду про депортацію українського населення. Як видно, рішення вже було, а подія під Балигородом стала для польських комуністів вигідним приводом для здійснення цього пляну. Варшава була явно розчарована тим, що виселення 2/3 польських українців до УРСР не вплинуло на послаблення діяльности українського підпілля, а створена польським генеральним штабом під командою ген. Яна Роткевича оперативна група "Rzeszów", основним ядром якої стали 8 і 9 дивізії піхоти, впродовж півроку (від квітня до жовтня 1946 р.) безуспішно намагалася виконати поставлене перед нею завдання знищити діючі на Ряшівщині курені УПА "Рена", "Байди" і "Залізняка".
Усе говорить за тим, що плян переселення постав задовго до смерти генерала. На зорганізованій центральною владою конференції з 24 липня 1945 року, під час розмов українських делегатів з представником польського уряду у Варшаві, останній натякнув на евентуальність переселення українського населення на інші території Польщі, додавши, що той, хто співпрацює з підпіллям, буде відповідно покараний і переселений примусово.2

Влучно висловилися на тему цієї, проведеної під гаслом "мета виправдує засоби" переселенської акції, автори голосної статті "10 років неіснування" Е. Голда і Є. Літвінюк, ствердивши, що акцію проведено "під претекстом рішучої розправи з підпіллям УПА". Цю думку підтримує історик В. Серчик. Він пише:

"Багато тисяч українців змушено до переселення, посилаючись на необхідність відірвати українське підпілля від його підґрунтя-сімей і земляків, але в дійсності, так принаймні можна тепер судити, бажаючи розбити стислі до того часу етнічні скупчення і перешкодити всіляким солідарним спробам забрати голос в обороні прав меншости".3
Серчик має рацію, бо ж переселення відбувалося за суто етнічним критерієм, тобто пересолювано всіх українців, без огляду на те, чи на території їхнього поселення діяла УПА, чи ні. Переселювано навіть колишніх комуністичних партизанів, членів Комуністичної Партії Західньої України (КПЗУ), Польської Робітничої Партії (ПРП) і працівників урядів безпеки (УБ) української національности. Проти тези центральної влади, мовляв, переселення українського населення на Захід було спричинене діяльністю УПА, виступив навіть чільний ідеолог УСКТ - Микола Щирба.
"Оскільки відомо, в таких повітах, як Біла Підляська, Влодава та Парчів взагалі не було, або майже не було діяльности УПА. Пощо ж тоді було охоплювати і ці повіти акцією "В"?4 -з гіркотою запитував на сторінках тижневика "Наше слово" український комуніст Щирба, не добачаючи глузду в цьому безглузді й дивуючись, на його думку, нелогічному, а по суті, аж надто логічному рішенню польських комуністів.

Усе вказує на те, що причиною трагедії Закерзоння була не УПА, а давно виношена польськими політиками концепція раз назавжди позбутися звідти українського населення. Реалізуючи цю концепцію, позбавлено українців власної території й розкинуто невеликими групами в морі польського населення так, щоб вони в майбутньому вже ніколи не змогли стати компактним організмом, здатним становити в державі національну меншість. Маштаби переселенської акції плюс брутальна рішучість, з якою варшавський комуністичний уряд узявся за цю справу - промовисте свідоцтво того, що він був готовий, на зразок політиків Райху, хоч і без крематоріїв, з залізною послідовністю провести в життя "Еndlosung" українського питання в Польщі.
Не є таємницею, що з давніх-давен "лемківський клин" у Карпатах, що сягав майже під Краків, зганяв сон з очей варшавських політиків. Польські дослідники не раз звертали увагу на етнічну ендогамію лемків, підкреслюючи, що польсько-лемківські подружжя були там рідкістю, а мовний кордон між польським і українським населенням впродовж останніх ста років майже не змінився. На думку багатьох поляків, які залюбки говорять про експансивність українців, нагадуючи при кожній нагоді, що 50 років тому Львів, а 150 років тому також Київ були польськими містами, виселення українського населення позбавляло українців у майбутньому аргументів для претенсій до території потойбіч Сяну й Бугу.
17 квітня 1947 р. польський уряд вирішив провести військову акцію на території південносхідньої Польщі, надавши їй криптонім "Вісла" і з цією метою створив слеціяльну оперативну групу, яку очолив ген. Стефан Моссор. Перед командуванням групи, бойові дії якої почалися 24 квітня 1947 р., поставлено два основні завдання:

- зліквідувати УПА;
- допомогти державним адміністративним органам у переселенні українського населення на західні і північні землі Польщі.
Для проведення цієї задуманої у великому маштабі операції командування ВП зосередило 5 дивізій піхоти (3, 6, 7, 8, 9), 1 дивізію Корпусу Внутрішньої Безпеки (КБВ), 3 додаткові полки (піхотний, автомобільний і саперний) - разом 7 дивізій. Війську помагало багато сотень членів місцевих органів міліції та служби безпеки, що мало неабияке знамення, оскільки вони знали місцеві обставини й територію воєнних дій. Концентрацію великих польських сил проти УПА полегшував той факт, що внаслідок ухваленої сеймом 22 лютого 1947 р. амнестії (вона не охоплювала УПА), польське збройне підпілля фактично перестало існувати.
Плян переселення українського населення на понімецькі землі був опрацьований Міністерством Відзисканих Земель, яке тоді очолював Владислав Ґомулка, а його проведення доручено Державному Репатріяційному Управлінню (Раństwowy Urząd Repatriacyjny - РUR), якому повинні були допомагати військо, міліція та уряди безпеки. Територію акції "В", яка охопила 12 повітів Краківського, Ряшівського і Люблінського воєвідств поділено на 4 оперативні райони: Ряшів, Люблін, СянІк і Горлиці.
Переселення, що як грім з ясного неба впало на українське населення, почалося 28 квітня 1947 р. о 4 годині ранку, а вже наступного дня зі станцій Команча і Щавне-Куляшне від'їхали перші ешелони переселенців на Захід. Ще цього самого тижня почали відходити ешелони з великих залізничних станцій Сянік і Загір'я. Переселенців скеровували до одного з розподільних пунктів нпр. Ольштин, Щецінек, Познань, Вроцлав), а щойно звідтіля до місць призначення.

Протягом перших шістьох тижнів головним чином переселю-вано мешканців повітів Сянік, Лісько, Перемишль і почасти Любачів. У дальшу чергу (місяць червень) акція зосередилася на повітах Ярослав, Любачів, Ґрубешів і Томашів Люблінський. В липні депортовано українське населення інших повітів.
З метою придушити в зародку евентуальний опір, військове командування заборонило населенню появлятися на вулицях від 21 до 4 години ранку. По селах розповсюджувалися листівки, в яких наказувався беззастережний послух та пересторога, що "той, хто не підпорядкується цим наказам і залишиться в околицях, охоплених переселенською акцією, вважатиметься бандитом УПА".5 Про брутальність і хаотичність акції "В", під час якої, за евфемістичним висловом авторки праці про переселення Ґеновефи Лукасєвич "мали місце різні жалюгідні події", свідчить факт що разом з українцями на Захід переселено певну кількість польських родин, яким проте вже незабаром дозволено повернутися на свої господарства.
Офіційно говорилося про те, що влада дає населенню 1-2 дні часу для підготовки до виїзду, в дійсності українські селяни мали на це тільки кілька годин. Як правило, вранці приїздило до села військо, а вже після обіду валка переселенців під військовим конвоєм їхала в сторону залізничної станції, щоб перед настанням ночі, коли була небезпека наскоку УПА, доїхати до мети. Кожній родині дозволено забрати один-два вози з рухомим майном. Становище ускладнював факт, що багато родин не мало коней і вони були змушені шукати допомоги родичів і сусідів. Холодна дощова весна 1947 року з низькими нічними температурами спричинилася до додаткових труднощів.
Ось потрясаючий своєю лаконічністю опис переселення мешканця Холмщини Якова Самошука:
"15 червня 1947 року село оточило військо - чотири години на підготовку і в дорогу! Куди? За що? Благали, просили - нічого не помагало. Вивезли".6
 

За польськими даними, подорож переселенців на Захід тривала в середньому 3-7 днів, проте часто траплялося, що з огляду на післявоєнний комунікаційний хаос ешелон знаходився в дорозі значно довше. Лемківський діяч Микола Дупляк писав, що його подорож із Команчі над Балтицьке море тривала 2 тижні, натомість мешканці села Будри (Ольштинщина) розповідали, що їхні транспорти з Ряшівщини (Лісько, Сянік) на місці нового поселення опинилися щойно після трьох тижнів.
Про антисанітарні умови подорожі переселенців в товарних вагонах, разом з живим інвентарем, читаємо в одному зі звітів щецінського відділу ПУР за травень 1947 року:
"Транспорти охоплені акцією "В" приїхали в жалюгідному стані. Виявлено загальну вошивість, чирякуватість і сверблячку. Запаси харчів вичерпані".7

Це саме підтверджує К. Пудло, цитуючи в своїй праці рапорт одного з конвоїрів:
"Не мають достатньої кількости харчів. Дуже завошивлені, так, що треба було мобілізувати повітову дезинфекційну колону... Під час ізди поводилися бездоганно, хоч спочатку виявляли знервованість, бо не вірипи, що їдуть на Одзискані землі, але, як твердили чутки, в Сибір".8
Голод дошкуляв не тільки людям. Нерідко під час транспорту, з огляду на брак паші, селяни були примушені різати або за дешеві гроші продавати свої корови. Під час їзди на Захід, переселенці залишалися під наглядом конвоїрів ПУР, функціонерів УБ і під охороною війська. Конвоїри мали поіменний список осіб і запечатані коверти, в яких було подано характеристику окремих родин і директиви, куди їх секувати. Ці коверти військовий командант ешелону віддавав переселенським органам на місці призначення. Згідно з директивами, родини підозрілі в співпраці з УПА мали бути поселені поодинці; при поселюванні всіх інших обов'язував принцип, за яким в жодній місцевості українці не могли становити більше ніж 10% місцевого польського населення. Заборонено поселювати їх у приморській і прикордонній зонах, а також поблизу воєвідських міст.
Більшість польських дослідників акції "В" сором'язливо замовчує існування концтабору Явожно. Це місто недалеко Катовиць, де знаходився табір, в якому після війни нова влада в'язнила німців, а також поляків за співпрацю з німцями, стало для українського населення символом знущань і терпінь на міру Талергофу і Берези Картузької. Вже напис Ргаса uszlachetnia człowieka при вході до табору, офіційно названого центральним табором праці, створював гірку асоціяцію з написом, який вітав в'язнів на брамі гітлерівських концтаборів: Аrbait macht frei.
Ген. Блюм, описуючи військову акцію проти УПА, занотував:

"Загалом у результаті дій оперативної групи "Вісла" зліквідовано 1509 бандитів, що становило 75% стану банд з квітня 1947 року. Водночас зліквідовано всю цивільну сітку ОУН, знищивши таким чином соціaльну й матеріaльну базу банд УПА. До табору відокремлення вислано 2.781 активних українських фашистів".9
Під поняттям "табір відокремлення" генерал розумів концтабір Явожно, а фашисти, про яких мова - це українські селяни, підозрілі в співпраці з УПА. Про одного такого "фашиста" згадував польський журналіст Мацєй Козловський у своїй статті про лемків на сторінках тижневика "Solidarność":
"Під час акції не було найменшого опору, проте багатьох лемків, як "бандити" помандрувало до табору в Явожні. Теодор Дзямба вийшов з книжкою в ліс помолитися. Без суду, без вироку провів у Явожні три роки".10
За словами Козловського, інколи сам факт знайдення військом у хаті української книжки або газети вистачав, щоб бути зарахованим до симпатиків УПА.
Лемківський діяч Лев Ґаль з Вроцлава в своєму листі до центральної влади від 2 лютого 1976 року, в якому вказував на те, що під час акції "В" ув'язнено безневинних людей, проти яких органи влади не мали жодних обвинувальних матеріялів, писав:
"Безсумнівний факт, що біля 70% тих, що сиділи в таборі Явожно, звільнено без судового розгляду через 6-12 місяців від часу їхнього затримання. Біля 15% померли внаслідок поганих, не тільки санітарних і харчових умов".11
У своєму листі Ґаль натякнув на фізичні знущання над інтернованими, які спричинилися до того, що велика їх частина вийшла з табору з підірваним здоров'ям. Особливо переслідувано членів УПА і греко-католицьких священиків.

31 липня 1947 року, після трьох місяців акції, коли основна маса українського населення була вже на Заході, наказом міністра оборони оперативну групу "Вiсла" розпущено. Характерний для тоталітарної системи факт, що обидва головні безпосередні винуватці, проведеного, далекими від гуманности методами, переселення, ген. Моссор і його заступник полк. Корчинський (в 1946-48 рр. віцеміністер публічної безпеки) через три роки були заарештовані і як "вороги народу" засуджені до довготермінового ув'язнення. Така ж доля зустріла командира зненавидженого лемківським населенням 34 полку - пполк. Ґерарда.
Після виселення в роках 1945-46 півмільйонової маси українського населення до УРСР, у Польщі повинно було залишитися 200-250 тисяч українців, натомість, за даними Мін. Відзисканих Земель, в рамках акції "В" переселено на західні землі всього 33.066 родин -137.880 осіб.12
З цим числом не можна погодитися. Згадана вже Ґ. Лукасєвич, посилаючись на дані центрального військового архіву подає, що від 29 квітня до 12 серпня 1947 року переселено 140.575 осіб. Водночас Лукасєвич пише:
"Переселення продовжувалося в серпні, вересні, а навіть жовтні 1947 року. Окремі особи, тимчасово затримані, або відлучені від своі'х родин, приїздили на західні та північні землі ще в січні 1948 року... Останньою групою переселенців були 32 родини, переселені між січнем, а квітнем 1950 року з пов. Новий Торг до Щецінського воєвідства. Це були родини, які не отримали дозволу на перебування в прикордонній смузі, головно мішані подружжя".13
У своїй праці про діяльність ПУР в 1945-47 рр. С. Банасяк твердить, що за даними, отриманими з відділу статистики ПУР, 1947 року з території Ряшівського та Люблінського воєвідств переселено в рамках т.зв. акції "В" біля 150 тисяч осіб підозрілих у співпраці з бандами". У своїх даних Банасяк не взяв до уваги переселенців з Краківського воєвідства.14
Враховуючи додаткове переселення, про яке згадує Ґ. Лукасєвич, тобто після 12 серпня 1947 року, можна прийняти число 160 тисяч переселених на Захід українців за близьке правди. Слід пам'ятати, що ще багато років після закінчення акції, постійно приїздили на західні землі особи звільнені з концтабору Явожно та різних в'язниць.

Незважаючи на весь риґоризм акції "В", частині українського населення пощастило залишитися на своїх землях. Це стосувалося головним чином мішаних подруж і тих, хто працював на залізниці, в лісовій або нафтовій промисловості. Переселенська акція значною мірою пощадила територію північної Люблінщини і західньої Лемківщини, де іноді неможливо було визначити національну приналежність населення. Певне число родин, яким удалося уникнути переселення, згодом виїхало на західні землі добровільно, почуваючи себе на старих землях погано після виїзду сусідів.

Акція "В" через дев'ять років стала головною темною на І Організаційному З'їзді УСКТ. Представник центральної влади - міністер освіти Вітольд Яросінський у своїй привітальній промові до учасників З'їзду, хоч і не засудив самої акції "В", бо, за його словами, без переселення неможлива була ліквідація УПА, проте засудив методи, якими її проведено. З метою розрідити душну атмосферу З'їзду, міністер випередив закиди делегатів визнанням гріхів польської влади з горезвісному 1947 році, заявивши:
"Однак це все ніякою мірою не може виправдати методів і форм, що їх було застосовано в переселенській акції. Ніякою мірою не можна виправдати також кривду, заподіяну невинному населенню під час перебігу акції".15
Основною темою майже кожного з виступаючих на З'їзді делеґатів була акція "В". Дещо пізніше, вже після того, як учасники З'їзду виявили всю жорстоку правду про переселення, навіть Міністерство Внутрішніх Справ (МВС) - один із головних винуватців лиха, у своїй інструкції в українській справі від 23 серпня 1956 року змушене було згадати про переселення, "яке проведено методами, що їх ніяк не можна виправдати, невинна людність зазнала тяжкої і нічим незаслуженої кривди".16

В липні 1957 року про акцію "В" заговорили в польському парляменті під час дебатів присвячених проблемам національних меншостей. Головний промовець - посол Ґ. Скок (ПОРП) з високої трибуни сейму заявив, що "саме переселення не раз рясніло фактами беззаконности й кривди". Взявши слово в цій справі, згаданий уже ген. Блюм написав у своїй статті, присвяченій боротьбі з УПА:
"Є в історії кожного народу події, що їх не можна повністю виправдати, якщо застосувати критерії абсолютної абстрактної гуманности, які проте з усякого погляду заслуговують на зрозуміння нащадків і позитивну оцінку історії. До таких подій належить переселення українського населення в Польщі 1947 р."17
Безперечно, генерал мав рацію, твердячи, що переселення "не можна повністю виправдати", хоч можна серйозно сумніватися в тому, що ця акція отримає будь-коли "позитивну оцінку історії".
Нечисленні польські голоси самокритики й публічного каяття затихли наприкінці короткого періоду лібералізації після жовтня 1956 року. Комуністична влада, яка не раз гостро засуджувала принцип колективної відповідальности, який в 1930 р. під час пацифікації в Галичині Пілсудський застосував до українського населення за підпільну діяльність ОУН, ніколи не здобулася на те, щоб визнати акцію "В" результатом застосування принципу колективної відповідальности супроти цивільного населення Закерзоння за діяльність УПА. Інша справа, що в цьому випадку влада також не сказала б правди, бо діяльність УПА була лише приводом до переселення, а не його причиною.


1. "Аннали Лемківщини" ч. З, Нью-Йорк 1982, стор. 220.
2. Szczeniak A. B. Szota W.Z. - Droga do nikąd, Warszawa 1973, s. 225.
3. "Наша культура ч. 2, Варшава 1983.
4. "Наше слово" ч. 15, 25 листопада 1956
5. Łukasiewicz G. – Wokół genezy i przebiegu akcji „Wisła” (1947 г.), "Dzieje Najnowsze" Nг 4, Wrocław 1974, s. 43.
6. "НС" д. 19, 23 грудня 1956.
7. Кwilecki А. - Łemkowie. Zagadnienia migracji i asymilacji, Warszawa 1974, s. 112.
8. Pudłо К. - Оosadnictwo łemkowskie na Dolnym Śląsku w latach 1947-69, "Wieś Dolnośląska" tom XX, Wrocław 1970, s. 91.
9. Вlum І. - Udział Wojska Polskiego w walce o utrwalenie władzy ludowej, "Wojskowy Przegląd Historyczny" Nr 1, Warszawa 1959, s. 20-22.
10. Тижневик "Solidarność", Nг 20, 14 sіегрпіа 1981, Warszawа.
11. Копія листа в приватному архіві автора.
12. Віеrnackа М. - Кształtowanie się nowej społeczności w Bieszczadach, Wrocław 1974, s. 38.
13. Łukasiewicz G. - Wokół genezy..., s. 46.
14. Ваnаsіаk S. - Działalność osadnicza Państwowego Urzędu Repatriacyjnego na Ziemiach Odzyskanych w latach 1945-1947, Роznań 1963
15. "НС" ч. 2-3, 26 липня 1956.
16. "НС" ч. 12, листопада 1956.
17. Blum I. – Udział Wojska Polskiego..., s. 26