Максим Кирчанів м. Воронеж
Чи існує в Росії українська діяспора або песимістичні роздуми воронезького українофіла.


Українці – європейський народ, значна частина представників якого живе за межами України. Українська діяспора – явище складне і неоднозначне. Українська діяспора в Росії – це вже не явище, це – проблема – історична, політична, мовна. У Росії немає точної статистичної інформації про чисельність українців і оцінки варіюються від двох до п'яти мільйонів. У Росії навіть складно зрозуміти хто такі українці. Українська діяспора в Росії – унікальна. Вона унікальна не своїми досягненнями і культурними традиціями. Вона унікальна тим плачевним станом, в якому вона вимушена існувати. Уявимо собі ті умови, в яких живе, наприклад, канадський, американський чи навіть бразильський українець. Свої газети, свої організації, своя недільна школа, своя церква. Хай він навіть українською вже не говорить, але всі ці інституції у нього і для нього є. А що в Росії?
Перш ніж відповісти, давайте подивимося на положення росіян в Україні – і російська книга, і російські газети, і російське телебачення. А українці в Росії? Ну що ж? Українських засобів масової інформації немає, телевізійних каналів не існує, школи – є, але дуже мало, українські газети – є, але неясно – живуть або вмирають. Іншими словами українська діяспора в Росії витиснена в Інтернет, вона більш віртуальна ніж реальна. Українська діяспора – це ентузіясти, які страждають за свій народ. Але українська діяспора в Росії – складова частина української діяспори і, тому, в цьому огляді я спробую проаналізувати сучасний стан української діяспори в Росії.

Колись український історик Михайло Грушевський назвав одну з своїх книг «Хто такі українці і чого вони хочуть». Це питання і до цього дня зберігає свою актуальність в Росії. У Росії складно зрозуміти, хто такі українці. Ця складність пов'язана з тим, що більшість населення сучасної Російської Федерації – росіяни – народ з украй низьким рівнем політичної культури і слабкою власною національною ідентичністю. Іншими словами, більшість росіян погано знає російську мову, ще гірше російську історію. Яка нація – таке її відношення до інших націй. Тому, для середньостатистичного росіянина українці – це не українці. Отже, для звичного росіянина українців не існує, а є хохлы. Від масових міфів російської політичної несвідомості перейдемо до реальності.
Українці в Росії, як українці, наприклад, в Канаді – багаторівнева етнічна група з своїми підгрупами і стратами. Українців в Росії можна розділити на дві групи. Українці, що належать до першої групи, це – громадяни України, які приїхали до Росії на заробітчанство. Значна їх частина є носіями української мови і культурних традицій. Вони зберігають зв'язки з Україною, своїми сім'ями і родичами. Багато хто з них планує повернутися до України і їх перебування на території Росії має тимчасовий, економічний, характер.

Друга група – це громадяни Російської Федерації українського походження. Українці, що належать до цієї групи, є нащадками українських переселенців, які освоювали, наприклад, території Сибіру або Далекого Сходу. Значний відсоток таких громадян має тільки українське походження і прізвища, але вже втратив українську самосвідомість. Умовно їх можна називати українськими колоністами, що були асимільовані росіянами. Але існує і інша група, статус якої викликає більше суперечок. Це громадяни Росії українського походження, що живуть на українських історичних територіях (Східна Слобожанщина, Кубань, Ставропілля), які не ввійшли до складу України. Серед них – багато українців з українською самосвідомістю. Таким чином, всі громадяни українського походження в Росії володіють російською мовою. Українці, які крім російської знають і українську мову складають меншину. В такій ситуації по ступеню асиміляції українська діяспора в Росії наближається до української діяспори в Америці.

Українці в Росії, як і українці в західних країнах мають свої, інституції і організації. Якщо на Заході, наприклад, в США або Канаді, українські організації виникли дуже рано – практично зразу після появи в цих країнах перших українських емігрантів, то в Росії українці дістали можливість зареєструвати свої об'єднання тільки з початком демократичних реформ після розпаду Радянського Союзу. Всі українські організації в Росії можна розділити на дві групи – загальноросійські і регіональні. Окремо згадаю і культурні організації. Найбільші українські організації – Об'єднання українців Росії і Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії». Серед лідерів автономії – Стефан Паняк (Єкатерінбург), Анатолій Костюк (Калінінград), Володимир Манович (Новосибірськ), Наталія Літвіненко-Орлова (Мурманськ). Цілями діяльності національно-культурної автономії «Українці Росії» є об'єднання зусиль суспільних організацій українців Російської Федерації, координація спільної діяльності по відродженню, вивченню, розвитку і пропаганді української культури, розвитку національної самосвідомості, захисту законних прав і інтересів українців Російської Федерації, налагодженню зв'язків українців з етнічною батьківщиною – Україною – та українцями, що проживають в інших країнах світу. Автономія прагнє діяти на всій території Російської Федерації, де проживають українці.

У регіонах існує і діє декілька українських організацій, які виконують як суспільні, так і культурні функції. У Республіці Башкортостан діє Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостана «Кобзар». Зусиллями Центру в 2006 – 2008 роках заплановано розробити Республіканську програму по збереженню і розвитку української культури «Українці Башкортостана», організувати республіканський український культурний центр в Уфі, створити український професійний театральний колектив при Республіканському російському академічному драматичному театрі, продовжити підготовку фахівців у галузі української мови, літератури, історії і культури України, відкрити загальноосвітні школи або класи з вивченням історії і мови українців в місцях компактного мешкання українців, створити Республіканський методичний центр по розробці методики викладання предметів українознавчього циклу в школах і університетах, підготувати і видати адаптовані підручники по українській мові і літературі для російськомовних дітей, організувати трансляцію україномовних радіо і телепередач. Активно прагне діяти і Ніжнекамська національно-культурна автономія «Українське товариство «Вербіченька» в Республіці Татарстан. У плани місцевої української общини входить видання української газети і розвиток української культури. Таким чином, найсприятливіші умови для існування українських організацій виникли в національних республіках, населення яких стурбоване заощадженням своїх ідентичностей і мов, а місцеві власті не створюють перешкод для розвитку української культури.

У російських регіонах ситуація інша. Українські організації існують, але вони більш слабкі, а місцеві власті практично не виявляють цікавості до української культури, збереження мови і традицій. На Камчатці існує Національно-культурна автономія українців Камчатки, яка своїми силами видає газету «Батьківщина». У Ніжегородськой області діє Ніжегородськоє регіональне обласне товариство української культури «Джерело». Українське культурно-просвітницьке суспільство ім. Т.Г. Шевченка існує в Оренбурзі, Регіональна суспільна організація «Український національно-культурний центр «Промінь» - в Самарі, Сахалінська регіональна суспільна організація українців «Київська Русь» - на території острова Сахалін, Уральська національна асоціяція українців – в Єкатерінбурзі, Центр української культури «Джерело» - в Томську, Суспільна організація «Батьківська стріха» - в Тулі, Українське земляцтво «Краяни» - в Дімітровграді.

Ці групи об'єднують ентузіястів, зацікавлених не тільки в заощадженні, але і в розвитку української культури в Росії. Перед ними багато загальних проблем – нерозуміння з боку місцевих російських властей, майже не зацікавлених в розвитку такої неприбуткової галузі як українська культура і мова, відсутність фінансування, слабкі і нерозвинені контакти з іншими українськими організаціями в Росії і діяспорі. З другого боку, ці організації мають загальні задачі – організація україномовних телепередач, публікація книг і газет, встановлення і розвиток контактів з іншими українськими об'єднаннями.

Серед всіх згаданих російських регіонів, де живуть українці виділяється Кубань. Кубань – у минулому самий український регіон на території сучасної Росії. У заселенні кубанськтх територій активно брали участь українці. До початку ХХ століття регіон був україномовним, починається український національний рух. Після революції 1917 року, під час громадянської війни Кубань, де була організована Кубанська Краєва Рада намагалася об'єднатися з Українською Народною Республікою. Але успіхи і перемога більшовиків не дозволили ці планам здійснитися.

1920-ті роки – це короткий період українського національного відродження на Кубані. Краєва бібліотека в Краснодарі була названа ім'ям Т. Шевченка. У 1926 році в Краснодарі українською мовою виходила «Червона газета». До 1927 року вона була єдиною українською газетою в РРФСР. У другій половині 1920-х років на Кубані виходив і літературно-художній український журнал «Новим шляхом». Пізніше він був перейменований в «Ленінський шлях». Але радянська влада не була зацікавлена в збереженні українськой кубанської культури. Проти українського населення радвлада проводила політику репресій. Українців виселяли з Кубані. Прагнучи скоротити українське населення, власті провели колективізацію і спровокували голод. У 1932 році на Кубані були закриті всі українські школи, а українські книги перестали видаватися. Українська мова стала розглядатися як прояв «українського буржуазного націоналізму». Таким чином, українське національне Відродження на Кубані виявилося недовгим. Відродження змінилося «трагедією українців в країні серпа і молота».

Післявоєнна Кубань – русифікований регіон, де українці із понад трьохмільйонного населення складали лише 145 тисяч чоловік. Як згадує український кубанський діяч В. Чумаченко, він, ще простим школярем, в 1960 роки зацікавився українською мовою і почав читати старий підручник по українській літературі. Реакцію на такий інтерес він описує як негативну: «ніхто не хвалив цього мого нового захоплення, вуличні друзі подумали, що я не при своєму розумі, а в школі навперебій повторювали, що використовувати українські слова - це безграмотно, і, якщо я не виправлюся, то мені навряд вдасться поступити в університет».
1990-ті роки – це період своєрідного Українського Відродження на Кубані. У 1990-ті роки Кубань була модною темою в українській пресі. Цей факт інтересу з боку України признається і самими кубанськими українцями. У 1990-ті роки, після краху радянської політики направленої на поступову асиміляцію неросійських народів, з'явилися умови для розвитку національних культур народів регіону, зокрема - і українців. Наприклад, в 1991 році в краєвій дитячій експериментальній школі народного мистецтва був створений клас бандури під керівництвом Л.В. Цихоцької. Ансамбль бандуристів брав участь в музичних конкурсах на території України. Кубанські українці стали одержувати українські книжки. Українські діячі, журналісти і літературознавці, Віктор Бурбела (Київ), Григорій Рудницький (Севастополь), Андрій Завгородній (Луцьк) посилали на Кубань українську літературу. Частина книг з бібліотеки українського літературознавця Якова Хоменка (1901 - 1993) була передана на Кубань. Василь і Оксана Веріги прислали з Канади декілька книг, присвячених козацтву. «Канадський інститут українських студій» за ініціятивою Тараса Закидальського подарував деякі українські книжки кубанським українцям.

Зусиллями кубанських українців видається «Вісник Товариства української культури Кубані». «Вісник» - одне із старих періодичних видань української діяспори в Росії. «Вісник» виходить частково українською і російською мовами. Вийшло 45 номерів «Вісника» - окремий випадок для газети національної меншини, за якою не має адміністративних структур і регіональних державних властей. «Вісник» публікує матеріяли про українську історію і культуру не тільки кубанських українців, але і українців з інших регіонів Росії і світу. Значну увагу видавці надають збереженню української національної пам'яті – тому, багато матеріялів присвячене історичним сюжетам, пов'язаним з діяльністю видатних кубанських українців – Дикарєва, Петлюри, Варавви, Щербини. На сторінках «Вісника» можна знайти вірші, спогади, рецензії, наукові дослідження. У 2005 році Товариство української культури Кубані було перетворене і зареєстроване як «Товариство українців Кубані».

Серед кубанських українців багато активних діячів, які прагнуть розвивати і зберігати українську культуру і мову на Кубані. У 2005 році пішов з життя Іван Варавва – поет і популяризатор української кубанської культури. Варавва видав декілька поетичних збірників і ще в радянський період опублікував український національний гімн «Ще не вмерла Україна», чим накликав на себе гнів партійних урядовців. Микола Сергієнко – один з кубанських українських діячів і керівників місцевої української культурної автономії. Віктор Чумаченко – професор Краснодарського університету культури і мистецтв – один з активних українських кубанських діячів. Він відомий як дослідник історії кубанської української літератури. Але як би ні були активні кубанські українські діячі, українці – національна меншина на території сучасної Кубані, багато представників якої щиро зацікавлені в збереженні української спадщини і українських традицій.

Не можу не сказати і декілька слів про воронізьких українців. Наша область, яка відома як Східна Слобожанщина, прикордонна з Україною і на її території збереглися райони з українським населенням. Історично території сучасної Воронізької області розвивалися як контактна зона між українцями і росіянами. Якщо на Кубані українці виконували значну роль, то у Воронізькій області склалася абсолютно інша ситуація: українці завжди залишалися меншиною, а російське населення до них відносилося негативно. Російські автори пояснюють це не російським націоналізмом, а тим, що рівень побутової культури російського населення області низький. Українці Воронізької області не розглядалися як самостійна нація, як повноцінні українці. У російській свідомості вони міцно асоціюються з хохлами.

На ранніх етапах існування радвлади політика відносно українців була ліберальною. У 1917 році в Острогозьком повіті Воронізької області по сільських громадах була розіслана анкета з питаннями про переважну мову навчання. 35 громад виступили проти українізації, дев'ять - за українізацію. У 1924 - 1925 роках в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили збільшити число українських шкіл до 1926 року до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний - в 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. У 1990-ті роки воронежське українство переживало період відродження. У Розсоші почали організовувати фестиваль Слобожанської української культури. У 2004 році пройшов вже четвертий фестиваль. З українськими школами і бібліотеками - ситуація не дуже добра. Хоча, в 1942 році Олександр Довженко писав, що «в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві», зараз існує тенденція мовної русифікації.

У Воронежі в 1990 році було створене Українське товариство “Перевесло”. Його очолив професор кафедри експериментальної фізики ВДУ Микола Данилович Бірюк. У декількох воронізьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронізької області в 2005 - 2006 роках планувало ввести уроки української мови і в інших воронежських школах. Викладання української мови почате в Богучарськом інтернаті. Товариство «Перевесло» організовує і поїздки школярів в Україну, для мовної практики.
Сучасний Вороніж – російське або русифіковане місто, українці є національною меншиною. Український період історії області у минулому. Сучасні нечисленні українські інтелектуали і українофіли живуть спогадами про українське минуле. Наприклад, Петро Чалий, член Союзу письменників Росії, належить до числа найбільших українських діячів. Він ініціював публікацію творів Євгена Плужника – українського поета, вихідця з Воронізької області. Серед воронізької інтелігенції, університетської професури багато викладачів українського походження, які вже не володіють мовою предків. Катедру міжнародних відносин і регіональних студій Воронезького університету очолює професор, доктор політичних наук О.А. Слінько. Згадаю і професорів О.А. Лютих і В.А. Тонких. На факультеті міжнародних відносин читає лекції кандидат економічних наук В.І. Нестеренко. У Лісотехнічній академії читає лекції з історії П.В. Макаренко. Мимовільно виникають аналогії і з українською діяспорою в Канаді, багато представників якої асимілювалися, втратили зв'язки з українською громадою, але змогли знайти своє місце серед університетських інтелектуалів.

Підводячи підсумки, припущу, що майбутнє української діяспори в Росії не визначено, але воно залежить від активності, з одного боку, українців. Лише деякі з них зацікавлені в збереженні і розвитку української мови і ідентичності. Значна маса російських українців та громадян українського походження пасивна, не виявляє цікавості до традицій предків і культури історичної Батьківщини. З другого боку, внутрішня національна політика Росії базується на асиміляції неросійських народів, хоча такий принцип не зафіксований ні в одному офіційному документі. Російський уряд надав українців самим собі, фактично відмовивши їм в допомозі і обмеживши їх можливості отримання такої підтримки з України. Російський режим, асимілюючи українців, намагається одержати реванш за поразку проросійських політиків в Україні. Іншими словами, майбутнє української діяспори в Росії туманне, але хочеться сподіватися, що і ця спроба знищення української культури і мови в Росії закінчиться нічим і український голос продовжить звучати серед інших мов націй, які прагнуть зберегти свою національну культуру перед натиском російськомовної байдужості…