Дмитро Дроздовський Київ
Ловець «Таємниці» Юрій Андрухович, або Сім днів, які змінили світ

The new novel ‘Tayemnytsya’ (‘Enigma’) by Yuriy Andrukhovych is an example of the deconstruction of the genre of the novel in the Ukrainian literature. This work could pretendto produce the new standard and manner of writing in the Ukrainian literature, so that we could identifyit as a New Great Ukrainian novel of the XXI century. The book deals with the problem of the trans-historical identification and identity of the man (artist) through the historical,sociological, psychological discourses. The genre of the book is the autobiographic novel in the way of interview. The dialogue structure historically is connected with the old Ukrainian genre of the eropatocritic literature, for example in Vyshenskyi. The novel twisted the evolution of the Ukrainian literature (prose) and has resulted in the returning to the psychological writing and new forms of subjectivity that through the micro narratives construct the vision of the era ‘in toto’, using different strategies of constructing and deconstructing the myths. In the article we analyse the structure of the novel in the discourse of dyglossia, scenarios of the unfolding the plot, irony and mystification, the comparative aspects of the manner of writing with the writing of Esterhazy and Unamuno. What is more, we try to analyse the novel-interview in the wider context (as there are analogues in the contemporary Russian literature etc), defining the theoretical basement.

Мабуть, роман писати сьогодні вигідніше. Навіть якщо це роман замість-роману.

Новий твір Юрія Андруховича «Таємниця» (з жанровим додатком замість роману) постає як автобіографічний катехізис, монодрама на сім днів, спроба пригадати все, що відбулося з людиною, і вмістити це в сакральний простір із старозавітних семи днів, які були в Бога. Текст цього замість-роману постав із розшифрованих записів на семи дисках, які надіслав Еґон Альт, дивакуватий журналіст і шанувальник літературно-художніх портретів «Щодня ми проговорювали по 8-10 годин і між нами був його диктофон, — пише Андрухович у передмові. — Звичайно, сказати «проговорювали» буде неточністю: говорив переважно я, а він переважно ставив запитання. При цьому ми поступово спорожнювали від одної до двох з половиною пляшок котрогось із наших улюблених бренді. Кожного з цих днів ми проживали (я повторно) певний добрячий шматок мого життя. Остаточне розуміння всього, що зі мною насправді відбувалося в усі ті роки, далекі і ближчі, приходило, як і сп’яніння, щойно наприкінці дня, увечері. А назавтра ми, просвітлені й очищені, бралися за наступний шматок. І так було протягом усіх днів за винятком сьомого. На сьомий день ми домовилися поїздити Берліном».
«Таємниця», що постає як переформатована Біблія, яку написала одна гріховна Надлюдина, має потужну властивість ув’язнювати увагу реципієнта. Неможливо відірватися від процесу читання, оскільки форма сповіді або психологізованого монологу — річ дуже приваблива. І хоча твір постає як запитання-відповідь (до речі, маю сказати, що це давня художня форма, властива для української та європейської середньовічної літератури, наприклад, іще 16-17 століть, наявна й у Вишенського), хоча, як на мене, саме запитання уявного героя і виказують той факт, що все ж таки цей «замість-роман» — не скромна фіксація пережитого, а химерна гра з текстом, нарцистичне загравання із собою. Занадто вже запитання пов’язані з відповідями, занадто, ще до почутого, прилаштовуються до тексту. Або ж навпаки навмисно суперечать голосу основного наратора, і в такому протистоянні голосів відбувається зворотній процес дієгезису — наративна контамінація, злиття воєдино учасника та ініціатора інтерв’ю. Можливо, подібне можна пояснити тим, що Андрухович літературно опрацював інтерв’ю, а можливо, це містифікація.

Передісторія виникнення роману така: «Чи не всю осінь 2005 року я, з нетривалими перервами, провів у Берліні. Саме в цей час, десь наприкінці вересня, до мене вперше звернувся не відомий мені раніше Еґон Альт, літературний критик і журналіст. У своєму нетипово для е-пошти розлогому мейлі він писав про те, що мріє (саме це слово!) зробити зі мною «дещо довшу розмову, точніше, серію розмов», і що він загалом спеціалізується на т. зв. портретах, передусім письменників». Правда це чи ні? — мабуть, не так і важливо, адже жанрово це не замість-автобіографії, а все ж таки замість-роману, для якого художній вимисел і досі залишається атрибутом.
Словом, гадаю, оссіанства, як і самозакоханості, у творі вистачить.

Поштовхом же до публікації та обробки матеріалу була нагла смерть журналіста в автокатастрофі (проте, могили Альта на цвинтарі Андруховичу так і не вдалося знайти!): «За кілька днів перед моїм остаточним виїздом з Берліна, себто на самому початку травня 2006 року, я випадково довідався про його загибель в автокатастрофі. Це трапилося вночі, коли не помиляюся, на 37-му кілометрі автобану А93 між Нюрнбергом та Шван-дорфом. Він сидів за кермом І, як це називається в новинах від дорожної поліції, не впорався з керуванням». Еґон Альт готував опублікувати художній портрет українського «патріарха» лише після смерті самого Юрія Андруховича... Але сталося, як сталося...

Що ж, маємо скромну спробу довершити Бога, який колись помер, у семиденній праці художника слова. Як сказав колись у своєму виступі в Києво-Могилянській академії Юрій Іллєнко: «Місце пророка вакантне». Сповідь Андруховича під назвою «Таємниця» — це антироман, або й новий роман. Термінологічно визначити подібне явище важко. Свого часу Мігель де Унамуно в романі «Туман» написав, що він започаткував новий антироман, який потрібно називати руман. На подібне спромігся й Юрій Андрухович. Але вольовим рішенням надрукувати нібито результат свого спілкування з німецьким журналістом, він виявив іще одну тенденцію — в сучасному суспільстві писати прозу прибутковіше.

Поезія, на превеликий жаль, — явище для обраних, богемне. Ось одна з відповідей Андруховича на запитання про квінтесенцію поезії: «Поезія — це завше неповторність (маркування моє. — ДД.). Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість — було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи — я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя — таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне — саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча — на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе».

Так, і в цьому акті саморефлексій-за-сім-днів Юрія Андрухович — поет, у ньому на дні — поетична скрипка, ідентичність поета, і тому навіть у цьому романі дискурс поезії у відповідях на запитання ментального інтерв’юера є змістовно-важливим аспектом. Усе починалося з Антонича... Орфея Хронічного... Але самих відлунь поетичної структури чи тканини, як у інших романах, уже немає. Світ літератури в Україні змінюється, що відповідає й світовим тенденціям. Не беруся оцінювати їх, але скажу, що в мейнстримному плині океанських хвиль поезія перетворюється на прозу, а проза може набувати хіба що поетизованих інтонацій (як у випадку з, приміром, сучасним італійським письменником Алессандро Барікко). Не менш цікавими є назви семи розділів твору: 1) Мій мертвий друг Раду Теодор, 2) Сюїта для «Jethro Tull» з оркестром, 3) Пісенька про незнищенність матерії, 4) Нічні принади лінотипісток, 5) Суддя дає пограти, 6) Господи, дай мені донести цю ложку до рота, 7) Hottentottenpotentatentantenatentatentater.

Але, попри все, роман, чи, як ми вже домовилися «замість-роман», є потужною інтелектуальною пасткою, як і літературним спліном водночас. Цей твір — розмова на двох у віртуальній камері; так інколи здається, коли читаєш роман. Відчутно, що багато моментів вирізано з первозданного тексту, а тому перед нами новий тип літературного пригадування власного життя, який не може бути зарахований до реалістичного письма. Я би погодився з Р. Бартом, назвавши його асимболічним. Це суб’єктивована оповідь-монолог, по-своєму лірична за внутрішньою структурою, по-своєму сентиментальна, по-своєму сумна й ностальгічна, або ж іронічна. Але, здається, ліричного суму більше. Подібний літературний проект можна визначити, як незавершена мелодія для скрипки.

Уважний читач помітить, яка скрипка прихована в середині твору.
Оповідь-розповідь заторкає кілька історичних планів — від совєтизму з усіма нюансами, армії як складової системи паноптикуму, одруження, народження доньки, гепатиту та приятелювання з іншими хворобами і вірусами до Бу-Ба-Бу etc... І кожний із фрагментів змушує обирати свою стратегію пригадування. Роман інтонаційно не є рівним, монолітним. Так, роман апріорно — це розбурхане море уяви, потрощеного, розбитого на багато голосів «Я», що постає як мультиплікатор масової культури, медіа, історії, суб’єктивного мікронаративу. В будь-якому разі роман «Таємниця» засвідчив низку нових для української літератури тенденцій. Це роман, який, як не дивно для нової української літератури, таки вписано в історичну геосинкліналь традиції. Вулканічні виверження вміщують у собі згадування текстів та імен української літератури (Є. Маланюк, Л. Костенко), що свідчить про перебування наративного «Я» в тілі української культури, це не гіперпростір, не гіперреальність, а система, в якій прописано операційні алгоритми «правди і нічого, крім правди».

Перед нами — нова «книга спостережень», книга буття однієї людини, шум і шал Юрія Андруховича, який наважився подати відшліфовану (художньо містифіковану, але все одно правдиву) автобіографію, мабуть, розуміючи, що форма інтерв’ю, яке письменник майже (підступне слово!) ніколи не дає, є найкращим способом відтворити зріз одного життя однієї епохи. Переказати все, що відбулося, у формі класичного роману-сповіді, — шлях, який не дав би такого ефекту, адже пам’ять — дуже вибіркова річ, а саме в пробілах і ховається найцікавіше, найпотаємніше. В цьому ж творі в пробілах — лише симпатичні запитання журналіста, нетерпляче бажання знати все про того-хто-сидить-навпроти. Всі деталі збережено у стратегії оповіді.
Саме згадування передісторії замість-роману (до речі, згадуваний на початку Мігель де Унамуно також удався до цікавої передісторії, в якій оживив своїх героїв) змушує задуматися на моментом уявності журналіста. Читач не може знати, чи є написане в передмові — правдою щодо трагічної, фатальної, рокованої загибелі журналіста (скоріше, це літературний прийом), але подібний хід формує містичну ауру таємниці навколо твору. Роман постає як таємниця, яка з кожним запитанням стає все меншою, але так ніколи й не вичерпається, бо таємниця — це саме життя... Таємниця створення за сім днів космосу однієї людини, яка належить до кількох історичних епох, кількох систем. За біографією кожного з нас — безліч мікроісторій, які вартують цілісної картини буття. Юрій Андрухович прагне бути відверто щирим у своєму тексті, і, скоріше, це йому вдалося. Роман вийшов сенсаційним, це літературне явище.

До подібного експерименту пригадування власного життя вдавалося багато світових письменників, передусім і сучасних. Пригадую роман Петера Естеразі «Harmonia caelestis», згадую нариси Альбера Камю, згадую новий французький роман. Нещодавно побачив світ в українському перекладі роман-сповідь українського американця Ю. Джуля «Перехрестя років». Словом, жанр розповіді про життя дуже поширений у світі. Але в Андруховича є особливий шарм, загадковість, яка приваблює читачів. Це літературний вибух 2007 року, який ще позначиться у формі здобутих із часом премій.
«Таємниця» від Юрія Андруховича — авантюрний роман-інтерв’ю, що є новим жанром для нашої літератури, хоча в зарубіжній практиці подібні маніпуляції романною структурою та, власне, такий жанровий різновид є вже звичним явищем (згадати хоча б романи «Сер» Наймана, «Гог і Магог» Бубера). Читач опиняється замкненим у кімнаті, де відбувається монологізована розповідь, він є спостерігачем, допитливим оком на засіданні масонського ложа, сакрального дійства пригадування, втіленого у формі літературного замість-роману. Немає однієї колізії, немає одного центрального конфлікту, що свідчить про належність роману до постструктуралістського типу. Єдиним об’єднавчим дискурсом можна назвати хіба що саме життя Юрія Андруховича, мистецьки прожите і пережите, створене і відтворене, вимовлене й омовлене. Все інше — життєві нюанси, яскраві, незабутньо-неперевершені авантюрні пригоди українського Орфея.

Цей роман-інтерв’ю — ментальна мапа часу, двох епох, режимів, світоглядів. Це зображення того, що за одним життям ховаються тисячі цікаво прожитих днів. Згадано у творі лише найяскравіше, а більшість відомостей про історію повсякдення — під айсбергом тексту, і цю історію можна реконструювати, якщо вдатися до психолінгвістичнго аналізу. Але я би звернув увагу на те, що цей роман має неперевершену здатність формувати навколо себе, збирати і змушувати переживати кожну оповідану мить. А це вже багато про що говорить...
Є в книжці і миті розчарування, які, на жаль, стосуються не манери і стилю письма, а суто видавничої недбалості. І хоча твір видано 5000 накладом, що свідчить про потенційно бажану стратегію здобути статус літературного хіта, тобто бестселера, не можу зрозуміти, чому у вихідних даних написано «Андрухович Юрій Ігоревич», хоча за правилами української мови має бути «Ігорович». Словом, такі собі дрібні поліграфічні нюанси від «Фоліо». Можливо, іншою могла бути й обкладинка... таємничою. Але на все воля майстра, а читач може приймати чи не приймати, полемізувати чи заперечувати позиції авторського «Я». Текст і спонукає до таких дискусій, є складним переплетінням історій, можливо, вигаданих, а можливо, й справжніх, можливо, не все вдалося сказати, тобто, ясна річ, що в жодному романі не вдасться викласти цілісного нарису історії розвитку України в історії однієї людини. Будь-що, цей текст іще будуть вивчати бібліографи Юрія Андруховича, психологи й антропологи. Він того вартує. «Таємниця» має виконати функцію чи не першого в історії новітньої літератури твору епохального, який підбиває риску доби. Сім днів відбуто, витворено; тепер уже треба починати зовсім іншу історію.

Хто ж розпочне писання Нового Завіту в українській літературі?
Юрій Андрухович новим твором засвідчив, що він чи не найбільший драматург після... Вільяма Шекспіра, який через драму дав можливість відчути універсальну широчінь буття; Андрухович через обрії і розмаїття роману-сповіді з мультиплікацією внутрішніх голосів, із подрібненим власного «Я» дав відчути конфліктність і драматичну напруженість всіх елементів свого монологу на 7 днів. Письменник творить свій мікронаратив тоді, коли всеосяжний характер драматизму і його надзвичайну складність легше вміщати в межі уяви/гри/монологу з одного голосу, ніж у рамки театральної поліфонії. Враження від нового твору Андруховича таке, ніби перед нами текст, що розпочинає новий відлік у літературі. Це свідчення того, що нелюдяний постмодернізм уже не буде останньою фортецею на шляху розвитку літератур. Уже є щось нове, а що саме — покаже час і вміння літературних інтерпретаторів. Ліричність, пережитість, відчутність, іронія, ностальгія, монолог, мінімізація інтер’єру та психологізм екстер’єру, прагнення до стилізованого автобіографізму — все це становить структурно-художню палітру нового роману. В «Таємниці» Андруховича ми проходимо через поетичне буття такої стрімкості, потужності й інтенсивності, що на деякий час обрій нашої реальності освітлюється загравою величезного художнього переживання однієї людини, і щось обов’язково змінюється в нашому відчутті реальності.

Новий замість-роман не будується з трагічної концепції життя (хоч доцільно казати про екзистенціальні параметри тексту) — проте, як на мене, міра драматизації в цьому значенні ще більша, ніж у Вільяма Шекспіра. Андрухович у своїй ментальній мапі світу бере до уваги фатальну долю, історичну неминучість або закономірність об’єктивного порядку речей. Він спромігся визнати у творі силу особистісного над об'єктивно-історичним. Проте специфічний трагізм Андруховича полягає, як мені здалося, ще й у тому, що в середині людина має потребу в трагічності, смуткові, адже це психологічне тло людського щастя. Такою є природа людини у філософії Юрія Андруховича.
Ще Ролан Барт у своєму діалозі з Морісом Надо в 1973 р. із приводу кризи в сучасному романі писав: «Криза буває тоді, коли письменник вимушений або повторювати те, що вже було зроблене, або перестати писати» . Юрій Андрухович узяв тайм-аут, щоби вийти на літературну авансцену з новим твором, який не повторює жоден із попередніх романів. Як відомо, все життя письменник пише свій один-єдиний твір, і мабуть «Таємницю» можна назвати твором епохальним, але не підсумковим. Скоріше, підсумковість доречно розглядати лише в параметрах розвитку літератури, адже роман є новим замість-романом, який може започаткувати й новий спіральний етап, як свого часу це зробив іспанець Мігель де Унамуно.
Тоді був «Туман», а зараз — «Таємниця».

Андрухович Ю. Таємниця (замість роману). — Харків: Фоліо, 2007