Матеріали до теми: Зима Початкова школа та гімназія
Зібрав і опрацював: Марко Сирник

Леонід Глібов

Зимонько-Снігурочко
Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком.
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную
Зліпимо гуртом
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії,
Буде, як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.

Іван Франко

З Новим Роком !
З Новим роком, браття милі,
В новім щастю, в новій силі
Радісно вітаю вас
І бажаю, щоб в здоров,ю
В мирі, з братньою любов,ю
Відтепер ішов нам час.
Щирій праці Бог поможе!
Дай нам Боже все, що гоже!

На Щастя, На Здоров,я
На Новий Рік
(засівальна пісня)

На щастя, на здоров,я, на Новий рік,
Аби вам родило краще, як торік,
Жито, пшениця, всяка пашниця,
Коноплі – під стелю, сорочка – по землю, а льон – по коліна,
Щоб у вас, хрещених, голова не боліла.
Будьте здорові! З Новим роком! З Василем!

Володимир Лучук

Білий Вірш

Білий кінь у білім полі
Креше білим копитом.
Білий дід майструє тихо
через річку білий міст.
Біла баба білим ситом
сіє біле борошно.
Біля білих хат вдягнули
клени білі кожухи.
Білий вітер до крайнеба
білі крила розпростер.
І тому кмітливим дітям
написав я б і л и й вірш.

Анатолій Качан

Гості Зими

Сиджу я біля підвіконня,
Коли дивлюся – у садку
На груші... яблука червоні
Аж на самісінькім вершку.
Та ось підкрався кіт-гульвіса,
На грушу глипнув, як сова,-
Червоні чблука знялися
І – полетіли! Ну й дива!
Взяв олівець я із пенала
І записав в календарі:
“Сьогодні вперше прилітали
До нас у гості снігурі”.

Грицько Бойко

Морозець

Морозець, морозець,
Не щипай за щічки.
Теплі валянки у нас
Шуби й рукавички.
Морозець, морозець!-
Плещемо в долоні.
У дівчаток і хлоп,ят
Носики червоні.

Ліна Костенко

Пряля

Сидить пряля та й пряде –
сніг іде-іде-іде –
нитка рветься де-не-де –
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
На шапки для верховин –
на сувої полотна –
на завісу для вікна –
на хустину й укривало –
мало – мало – мало – мало –
сніг іде – іде – іде –
а вона пряде й пряде...





Олександ Олесь

Сніги

Коли із хати вийшли ми,
Ще тільки розсвітало...
Під білим килимом зими
Усе навколо спало.
В пухнаті сукні і свитки
Ялинки повдягались,
Кущі насунули шапки
І вовною пишались.
Укрилось ряднами село:
Безмежний степ біліє:
Стежки й дороги занесло,
І цяточка не мріє.
Безмежна тиша навкруги -
Ні голосу, ні шуму...
На все навіяли сніги
Якусь глибоку думу.

Народні прислів,я і приказки:

Усе, що літо запасає, зима з,їдає.
Смутний грудень і в свято, і в будень.
Питає лютий, чи добре взутий.
Важко сіно звозити, та легко взимку смикати.
Ворона в грудні кряче – зиму кличе, гусак гелгоче – літо кличе.
Нема в лютому такої бурі, щоб не стихла.
Багато інею на деревах – буде багато меду.
Січень не так пече, як у вуха січе.
Якщо ліс шумить у безвітряну погоду – до негоди.
Рік був із снігом – будемо з хлібом.
Взимку літа не доженеш.
Зима спитає де літо було.
Коли б не зима, то й літо довше було б.
Хто має розум, той не їде зимою возом.
Готуй сані влітку, а воза взимку.
Кому вліті холод, тому взимі голод.
Літом ніжкою, а зимою ручкою.
Що літом придбаєш, то зимою маєш.
Проспиш весною, заплачеш зимою.
Одному все зимно.
Не зима допіка, а призимки.
Грудень землю грудить, і хату студить.
Не було снігу, не було й сліду: впав сніг, став і слід.
Мерзлякуватому і на печі холодно.



Народні Прикмети

Чи знаєте ви, що сова кричить на великий холод?
Горобці на гарну погоду рухливі, веселі. Перед дощем вони робляться кволими, сидять. Настовбурчивши піря. Якщо взимку горобці сидять на деревах, будівлях тихо, буде сніг без вітру.
А якщо вони дружньо цвірінькають, то буде швидке потепління.
На мороз чи перед завірюхою горобці залазять під стріхи, купи хмизу.
Ворони і галки теж вміють завбачати погоду. Перед дощем ворона сідає на паркан, настовбурчує піря, опускає крила.
Сидить і кряче. Голос у ворони глухий, тр охи хриплуватий.
Коли взимку ворони сідають у різні боки головами - буде вітряний день.
Перед великими морозами ворони і галки сідають на верхівки дерев.

(за І.Заянчковським)

Інші:

Білка мостить дупло близько до землі – на морозну зиму, а високо – на теплу.
Удосвіта іній вкрив дерева – вдень опадів не чекай.
Яскраві зірки взимку – на мороз.
Півні ввечері рокукурікалися – на переміну.
Осінь ясна – зима люта.
Виросли шишки на ялині знизу – на ранні морози, а на вершині – на ранній кінець зими.
Великі мурашники восени – на холодну зиму.
Гави взимку кружляють у повітрі – перед снігом.
Як гави сідають унизу дерева, то буде холодно.
Вологе літо і тепла осінь – на довгу зиму.
Журавлі довго не відлітають – чекай снігу.
Кіт шкябає підлогу – на вітер і завірюху.
Дере стіну – на негоду. Лежить черевцем догори – на відлигу. Згорнувся клубочком і вткнувся носиком в лапки – на мороз.
Починають “плакати” вікна – потепліє.



Оповідання

Мужній Баррі

Сенбернари – одна з найбільших порід собак. Висота їх сягає 80-95 сантиметрів.
Особливими ознаками сенбернарів є масивна голова, коротенька морда, вуха, що звисають донизу. Шерсть – біла з рижими плямами. Груди, лапи, кінчик хвоста – завжди білосніжні. Окремі сенбернари важать сто і більше кілограмів.
Ці сильні, витривалі тварини столітями використовувались для пошуків і врятування людей у горах. Завдяки чудовому нюху сенбернари легко знаходили під снігом замерзаючу людину. Потім лапами відкопували її, зігрівали своїм тілом. На шиї у собак-шукачів були заздалегідь прив,язані пакет з продуктами, фляшка з водою. Після цього сенбернар біг
у найближче селище і приводив людей.
Тисячі потерпілих врятували ці благородні і мужні тварини. Рекордсменом серед них був пес по кличці Баррі. Його знали і любили жителі Італії, Франції, Швейцарії. Адже Баррі врятував сорок чоловік.
Сорок перший, злякавшись страшного звіра, сплутав його з вовком і вдарив ножем.
Слава Баррі не згасла і після його загибелі. Про нього писали в газетах, книгах. А через 85 років у Парижі відкрито пам,ятник сенбернару.
На постаменті сидить маленька дівчинка й міцно тримається за шию.
В центрі пам,ятника напис: “ Він врятував сорок чоловіків і був убитий сорок першим”.

(за І. Заянчиковським)



Опис – природа зимою

Панас Мирний

Зимова ніч

Спить - дрімає земля під глибоким снігом. Знемігся вітер.

Утомилася й хуртовина, затихло. Не сплять тільки зорі в далекому небі та не спить старий дідуган Морозенко. Білим інеєм чіпляється він за дерево, гладенькою кригоювистиляє собі слід по снігу, дише в повітрі таким холодом,
що аж кипить усе кругом нього.
Розсердився, сердитий, немилосердно давить. Колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на ній снігова кора,ділиться на шматки товста крига над водою. Глухий бренькіт від нього йде понад землею, розпросторюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу, стукається об кожну деревину. Там, у його темній гущавині виють вовки – сіроманці.
Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє. Тільки сніги виблискують трохи...


Оповідання

Богдан Лепкий

Вертеп

Сіни ясно освічено свічками, з коминка била полумінь тепла і пахло королівським кадилом.
Посеред широких сіней на підвищенні стояв вертеп. Церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки. До церкви сходи.
Над ними широка галерея.
- Усе готове, лиш завісу підняти, - завважив Войнаровський. – ось і дзвінок.
Задзвонили в білій кімнаті, і три бурсаки жвавим кроком
виступили перед гетьмана. Поклонилися, і середущий став говорити заздалегідь вивчену орацію. Говорив про вифлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів зі Сходу, про радість цілої вселенної, що народився Христос, і про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородого опікуна, як ясновельможний гетьман Іван Мазепа.
- Як колись бідні пастушки бігли з овечками до вифлеємської стаєнки, - говорив бурсак, - так отсе ми з нашими вбогими дарунками прибігаємо до тебе, наш добродію, щоб подякувати тобі за твою печальність і ласкавість, а якою
пособляєш нам добути науку і знання. Прийми ж тоді, наш достойний гетьмане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа - Христос раждається!
- Славім Його! – відповів Мазепа...
- Дозвалите, пане гетьмане починати? – спитав оратор.
- Починайте з Богом!
Озвався дзвінок і відчинилися верхні широкі двері у вертепі. Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.
- Іване, Петре, Климе, вставайте! Глядіть, яка зоря возсіяла на небі!
На небі дійсно сяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, що робити?
Рішили йти, куди їх зоря запровадить. Чим хата багата,
- понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці бекають.
Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знаменито вдає бекання овець, що всі сміються, не можуть здержатися від сміху.
Двері вертепу замикаються, хор співає різдвяний тропар.
Знов дзвінок і знову відчиняються двері вертепу, стаєнка Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла. Віл, кінь і осел дихають на дитину. Старий Йосиф на палицю сперся і думає.
Хвилина мовчанки. Особи у вертепі не рухаються, жива картинка.
Надходять три царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках два молодші. На всіх оксамитові, горностаями підшиті плащі, а під плащами козацьке вбрання.
Образ закінчується колядкою. Починають її бурсаки, підхоплює гетьманове товариство, а далі і його двір, що з відчинених бокових кімнат дивився на вертеп.


Казка

Лебідь, Щука І Рак

Лебідь плавав пл воді попід берегом.
Зігнув шию, дивиться у воду. Пливе повз нього Щука, зупинилася й питає:
- Скажи, будь добрий, де ти буваєш, коли річка замерзає?
- А навіщо тобі знати?
- Та я хотіла б на зиму куди-небудь утекти, а то під льобдом доводиться задихатися без свіжого повітря.
- Я на зиму лечу звідсілля в теплий край, там і живу до весни.
- Візьми мене з собою, - просила Щука.
- А чому б ні? Хочеш то подамося разом, веселіш буде.
Почув її розмову Рак і каже:
- Візьміть і мене.
- Ну так що ж? Хочеш – збирайся і ти з нами. Гуртом веселіше буде. Діждемося осені, я вам тоді скажу, коли летіти.
... Минуло літо, настала осінь. Лебідь каже:
- Ну, братики, пора летіти у вирій. Лагодьтеся на завтра. Рано рушимо в дорогу.
Щука оповістила Рака. Рак подумав та й каже:
- А як же ми, сестро, будемо на супутті жити без їжі? Ось візьмемо з собою харчів, щоб нам стало на цілу дорогу.
- А в що ж ми заберемо?
- То так, навантажимо харчами візок, впряжемось у нього й подамось. Втрьох потягненмо за собою харчі.
Рак і щука добули воза, насукали з трави посторонків і стали чекати Лебедя. На другий день прилетів Лебідь і каже:
- Ну, ви тут готові? Бо я вже лечу.
- Готові, готові, тільки ти, будь ласка, допоможи нам віз везти. Давайте всі троє запряжемось, і подамося з Богом.
- Добре, давайте ж мені посторонок на шию, - Рак узяв другий посторонок в клещі, а Щука за третій вчепилася зубами.
Смикнули – не йде!
Що за морока? Що робити?
Воно, бач, штука невелика, - так Лебідь рветься підлетіти, Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні – судить не нам, а тільки віз і досі там.



Загадки

Біленьке, пухнатеньке, літає, як муха, залітає за кожуха. (СНІГ)

Хто малюнок на вікні уночі зробив мені? (МОРОЗ)

Плету хлівець на четверо овець, а на п,яту окремо. (РУКАВИЧКА)

Сніг на полях, лід на річках, віхола гуляє... Це коли буває? (ВЗИМКУ)

Скатертина біла, увесь сніг накрила. (СНІГ)

Зірка ясна, ніжно-біла на рукав мені злетіла, поки ніс її сюди – стала краплею води. (Сніжинка)

Зимою спить, а влітку шумить. (РІЧКА)

На дворі горою, а в хаті водою. (СНІГ)
 

Як цей білий цукор зветься, що із хмар взимі трясеться? (СНІГ)
 

Я падаю на ваші хати. Я білий-білий, волохатий. Я прилипаю вам до ніг і називаюсь просто.... (СНІГ)
 

Стало біло навкгуги – Я розтрушую сніги, наганяю холоди, води сковую в льди, в дружбі з дітьми я всіма. Здогадались? Я - ..... (ЗИМА)



Лічилки Біг заєць по льоду,
Рвав траву лободу,
Що набрав – то й пучок,
Мій, мій сірячок.
Семен сів на віз – недовіз.
Лишив сани – узяв віз.

Колядки і щедрівки
Щедрик-Ведрик Щедрик-ведрик, дайте вареник,
Грудочку кашки, кільце ковбаски.

Коли мало – дайте сало,
Коли донесу – дайте ковбасу.

Горобчик летів, хвостиком вертів,
А ти, дядьку, знай – копієчку дай!



Добрий Вечір Тобі, Пане Господарю!

Добрий вечір тобі, пане господарю!
Приспів (після кожного рядка):
Радуйся!
Ой радуйся, земле, - Син Божий народився!
Застеляйте столи та все килимами.
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Бо прийдуть до тебе три празники в гості:
А що перший празник – Рожджество Христове,
А що другий празник – святого Василя ,
А що третій празник – святе Водохреща.

Ой Хто, Хто Миколая Любить Ой хто, хто Миколая любить,
Ой хто, хто Миколаю служить, -

Тому святий Миколай,
На всякий час помагай.

Миколаю!
Ой глянь, глянь на Вкраїну рідну,
Ой глянь, глянь на змучену бідну.
Ми тебе, всі люди молим:
Проси в Бога ти їй долі,
Миколаю!
Ой проси долі для Вкраїни,
Ой нехай встане із руїни,
Доля й щастя най витає,
В славі й волі хай засяє,
Миколаю!
 


 

Нова Радість Стала Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна світу засіяла.
Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік, пеленами убого повився.
Пастушки з ягнятком, перед тим дитятком
На колінця припадають, царя-Бога прославляють.
Славим, тебе, царю, небесний владарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.
Цього дому господарю і його родині,
Даруй долю, верни волю нашій ненці Україні!


 

БІДА НАВЧИТЬ

Казка - Леся Українка

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, - де сяде, там і засне: що на очі навернеться, те і з,їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:
- Мої зернятка! Я знайшов!
А чужий і собі:
- Мої! Коли мої! Коли мої!
І почали битися. Та так б,ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір,я з них летить. Бились, бились, поки потомились: сіли один проти одного, надулись і сидять, та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже нема! По дворі ходить курка за курчатами, квоче та промовляє:
- Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
- Що ти кажеш? – питають горобці.
- Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
- Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і змислився.
“А правда, - думав він, краше бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти”.
Подумав, подумав та й почав просити курку:
- Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
- Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
- Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! – і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить, - сидить зозуля на калині та все: “Ку-ку! Ку-ку!” От він до неї:
- Тіточко, що я вас простиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей: а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.
- А я тобі от що скажу, - відповіла зозуля, - як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.
- Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміло:
- Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
- Що, що, що? – заклекотів бузько. – Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він: сидить на ріллі гава і сумує. От він до неї:
- Дядино, чого ви так зажурились?
- Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
- Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
- Та ні, синочку, я сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!
- Прощавайте, дядино! – сказав горбчик.
- Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить: сказади йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, - бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
- Пані! Чи ви спите? Пані! Пані!
Сова як кинеться, як затріпоче крилами:
- Га? Що? Хто? – кричить, витріщивши очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
- Та се я, горобець...
- Горобець? Який горобець? не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! І вдень не дадуть заснути...
І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждаати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: “Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у...” Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..
- Ти тут чого? – сптала.
- Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу...
- І чого?
- Та чекаю, поки ви встанете...
- Таж я встала! Ну, чого тобі потреба? Чого стримиш?
- Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчти? Адже ви такі мідрі...
- Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! – гукнула сова та як засвітить очима...
Горобчик миттю як схопився, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку.
Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над гловою щось як заскрегоче: “Че-че-че!” Горобчик прокинувся, аж дивиться: сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.
тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись: ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити... – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та дрібніш...
- А бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото глушить! Цур тобі! – та скоріш від неї геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає: “Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться...” Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить та так поважно.
“Ну, ще в сього поспитаю: се вже останнє”, - подумав горобчик.
- Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука. – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
- Розум, молодче, по дорозі не валяється, - мовив поважно крук, - не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди: мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. “Що то мені така наука?” – гадає собі: однак більше ні в кого розуму не питав, - обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому.
І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. біда горобчикові, - холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує: вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, - годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними: що вони знайдуть, то й він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, - а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав і він собі
придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір,ячко до пір,ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: коли зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну став вже великим та мудрим горобцем: сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб,ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, то вкривати, то глядіти, та од хижого птаства боронити, - не до гуляння було! А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: “Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?” – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне. “Біда навчила!” – каже.