Наталя Кляшторна
Бойківське коріння (авторське право: журнал ПіК, Нр 19, 2000р)

Гуцули – це коломийки, бринза, лижники і “Тіні забутих предків”.
Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора.
А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора.
 
Усі знають, що актор Іван Миколайчук – буковинський гуцул, художник Енді Воргол (Андрій Вархола) – словацький лемко, а славетний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич – просто “галичанин”. Боже збав великого вченого назвати бойком! Я допитувалася у дослідників, котрі писали про видатних бойків, не вказуючи їхнього походження, і зазвичай чула у відповідь розпливчасті відмовки: саме слово “бойки” якесь немилозвучне, читач з Харкова чи Черкас ще подумає, що то не українці. І читач зі Східної України так і думає, бо знає, що в Галичині є гуцули, лемки, а втім – усі вони галичани.
Насправді ж бойки – найзагадковіше українське плем,я. Їхній родовід так глибоко загубився у віках, що історики, два століття поспіль нишпорячи по літописах та карпатській землі, ніяк не можуть достеменно визначити: де їхнє коріння і чому вони так називаються. Навіть кордони розселення цього племені дотепер називають умовними, оскільки люди з бойківського прикордоння або цураються нині свого імені, або давно переселені з батьківського краю. В південній Україні місцеві “аборигени” називають їх “западенцями” і дивуються, коли дізнаються, що серед них живуть бойки. А останні й самі про це знають не завжди: їхніх пращурів греко-католицькі душпастирі й “Просвіта” вчили, що вони є русинами-українцями. З одного боку, мали приклад лемків, окремішність яких чужинці свідомо плекали задля різниз політичних маніпуляцій. З іншого – наче зналт наперед, що у ХХ ст. Україні без бойків не обійтись...
І чиї ми діти?
Одні виводять назву племені від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки “бойє”, четверті – від місцевої форми звернення до Бога – “богойку” і т.п. Але кожній версі бракує переконливої аргументації.
На працю імператора Костянтина Порфирогенета (Багрянородного), що датується 950-ми роками, спиралися Іван Вагилевич, а потім Яків Головацький і Павел Шафарик. Вони доводили, що назва бойків походить від етноніма “бої”, яким називалися кельтські племена, що жили в УІ ст. на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини та півдня Німеччини, а в І ст. н.е. переселилися на Балкани.
Якщо переглянути зарубіжні праці про кельтів, складається враження, що істориків буквально переслідує дух боїв – бойового чи радше войовночого племені. Дехто припускає: якщо у Галії вони творили провідну верству, то і руське слово “боярин” має первісне походження від боїв (кельтське “бої – вари” – боївська старшина).
Є ще одне ім,я, над походженням якого зламали списи багато істориків. Йдеться про співця Бояна – “Боян бо віщий”. До речі, у “Слові о полку Ігоревім” згадуються про бардів-друїдів, які були співцями серед кельтів. До того ж, впадає в око певна схожість між “Словом...” і “Піснею про Роланда”.
Відомо, що барди-друїди були жрецями-віщунами і народними співцями. Тому й цікаво, що саме на Бойківщині найдовше з-поміж усіх українських земель збереглися поганські ритуали. Взагалі, бойків вважають найзабобоннішими і, водночас, найрелігійнішими серед українців. А хто ж був пророком у Вітчизні? Традиційно – поети. Одразу згадуємо Шевченка і Франка. Останній ніколи не заперечував свого бойківського походження і не цурався рідної говірки. Що ж до Шевченка... Мало хто знає, що дівоче прізвище матері Тараса було Бойко.
Звичайно, слідом за Михайлом Грушевським можна знайти чимало аргументів, аби заперечити тим, хто вважає бойків ослов,яненими кельтами. Здавалося б, останню крапку в дискусії, чи є бойки нащадками боїв-кельтів, поставив Хведір Вовк, коли довів спільність антропологічних рис бойків з українцями Наддніпрянщини. Це відкрило дорогу гіпотезам, що бойки є нащадками іншого войовничого племені – степовиків-боїсків, котрі жили на краю Скіфії в Приазов,ї у ІУ ст.н.е., а в У – вже опинилися на нижньому Дунаї і, мандруючи, ослов,янились, поки у ІХ-Х ст. дійшли до Бескидів. Особливо кохалися у цій теорії російські історики, переконані, що наші корені можуть бути де завгодно, але тільки не на Заході.
Та Захід теж не дрімав. Із середини ХХ ст. заокеанські професори проводили дослідження з розподілу кров,яних груп у представників різних народів і виявили, що показники частоти резус-негативних з-поміж української еміграції (бойки й лемки серед якої виразно переважають) напрочуд близькі до показників ірладців та інших народів, якмх вважають нащадками кельтів. Історик із діаспори Олександр Дражньовський наполягає на важливості зазначених досліджень: “Зовнішні форми можуть змінитися під впливом клімату і харчування, але кров у своїх субклітинних структурах – генах – передається з покоління в покоління дуже докладно... і зміни є дуже рідкісними”.
Скільки ж кельтської крові тече у бойківських жилах? Відповідь на це питання два століття тому намагався дати Яків Головацький, враховуючи, що сусіди-русини завжди вороже ставилися до бойків. Він висловлював припущення, що в Карпатах, після відступу кельтів на Захід – залишилася жменька кельтів-боїв, які згодом “злилися з руським народом”. Ця гіпотеза певною мірою рояснює, чому частина бойків цурається назви свого племені, і чому в українській історії відсутнє таке поняття, як бойківський сепаратизм, чи бодай найменший натяк з боку бойків на їхню окремішність від решти українців.
Прагнучи знайти зовнішню підтримку в своєму протистоянні асиміляторським зусиллям поляків, бойки здавна орієнтувалися на Білого царя – володаря великої рускої (московської) держави. Москвофіли зачепили цю струну, але великих успіхів на Бойківщині не дочекалися. Авторка цих рядків чула від багатьох старих бойків, що їхні діди доки орієнтувалися на “матушку Расєю”, поки в часи Першої світової не побачили п,яного московського “батюшку” і аморальних російських вояків. Росія, союз із якою сприймався як порятунок, виявилася для консервативних русинів-бойків більш чужою, ніж гнобителька-Польща.
Бойківщина – земля лицарів
Давні автори вважали бойків надто приземленими як для горян. І надто практичними як для слов,ян, адже бойко, на відміну від скотаря-гуцула і гречкосія-подолянина, був скотарем, хліборобом і навіть гендлярем одночасно. Правда, деякі бойківські підходи до господарювання критикував бойко Петро Яцик, громадянин Канади, і ... найбагатший українець у світі.
Сусіди про бойків теж були, м,яко кажучи, думки. В оберемку сороміцьких коломийок, яких гуцили знають без ліку, вам обов,язково згадають про незграбного бойка. Поряд з гуцулом – яскраво вбраним жартівником і джигуном – забобонний, небагатослівний бойко виглядав сірувато. Бойки кохалися не у грі яскравих барв, а у грі відтінків кольорів стриманих, бойківські різьб,ярі змагалися не у складності візерунків, а у гладкості дерев,яних поверхонь. Контраст – на рівні побуту і в ментальності - настільки впадав у вічі, що бойків називали носіями західних і північних культурних впливів.
Проте повільнісь і маломовність бойка можна пояснити ще й прагненням уподібнитися до шляхти, для якої “квапитися і тріскотіти то не гонорово”. На Бойківщині з часів Галицької Русі мешкало багато князівських дружинників, які оберігали кордони і торговельні шляхи держави. Пізніше, з метою залучення цієї дрібної шляхти до військової служби, польські королі надавали їм право на заснування сіл, тому на бойківщині було найбільше шляхетських поселень і громад. Але час, що минав “на нашій не своїй землі”, робив свою справу. Письменниця Софія Парфанович в оповіданні “Загоріла полонина” так писала про збіднілих шляхтичів-бойків: “Князі з родовими паперами і печатками живуть там, не знаючи грамоти, неначе сумні окази природи в заповіднику”.
Звісно, шляхта – ще не вся Бойківщина. Упродовж століть вона була притулком для переслідуваних феодалами бунтівників. Можливо, саме кровна строкатість нащадків кельтів, військових шляхтичів та непокірних хлопів витворила на цій землі плем,я норовливих бойків. Недаремно ж серед панства колись існувала приповідка: “З бойка слуги не буде”.
Гірському населенню завжди приписували не лише “тяжкий” характер, але й спадкову схильність до помсти і вбивств. Ходіння в розбій у свідомості горянина було посвяченням у лицарі, а підтримка розбійників народом зумовлена їхньою вродженою любов,ю до зброї і пригод – в один голос запевняють польські науковці. В Україні джерелом народних протестів зазвичай називали не географічні умови, а феодальний гніт, себто умови соціальні. Все просто, як у голлівудських сценаріях: вбив пана – значить був голодний...
Гарячі хлопці із середніх Бескидів
Чи подарувала Бойківщина Україні полководців чи бодай безстрашних воїнів? Патріоти Бойківщини відповідають на це питання приблизно так: було на Січі багато гетьманів, та найславетніші серед них – бойко Петро Сагайдачний, а ще Богдан Хмельницький, який за праву руку свою мав бойка – генерального писаря Івана Креховецького, щляхтича з Дрогобиччини. За доручення гетьмана, він виконував найризикованіші дипломатичні накази.
Уславлений в походах проти Москви й Туреччини гетьман Запорозського війська Петро Конашевич-Сагайдачний зі шляхетського роду геоба Побуг походить із села Кульчиці поблизу Самбора. Його односелець, також зі шляхетського роду, Юрій Франц Кульчицький, відомий як власник першої кав,ярні в Європі. Заволодіти величезними запасами кави, не маючи безстрашної бойківської натури, йому також чи й поталанило б. Духмяні зерна дісталися Кульчицькому у 1683-му як дарунок австрійського цісаря за те, що з оточеного величезним турецьким військом Відня він доставив його таємні листи до польського короля і повернувся з відповіддю.
Здається, бойки завжди тільки й чекали слушного моменту, щоб перекувати свої рала на мечі. Звичайно, іскра не завжди спалахувала саме на теренах Бойківщини. Але вони, із притаманною їм впертістю, щоразу підливали масла у вогонь. Скажімо, опришківський рух за часів Олекси Довбуша залучив до своїх лав велику кількість бойків, а в багатьох бойківських селах в опришках, а згодом у захисті кордонів імперії – брало участь майже усе чоловіче населення. З бойківських теренів походять провідники двох націоналістичних таборів – Степан Бандера і Андрій Мельник. Менш відомі широкому загалові Зенон Коссак, Степан Охримович і Мирослав Тураш, котрі на початку 30-х творили ОУН, теж мали бойківське коріння. Майже всі бойовики ОУН були бойками. Акція у Городку, щоправда невдала, зробила відомими Василя біласа та Дмитра Данилишина. Відважна поведінка молодих націоналістів під час процесу і при виконанні вироку – схвилювала все українство на окупованих поляками землях.
Овіяне легендами й ім,я племінника Біласа та Данилишина – трускавчанина Романа Різняка, більше відомого під псевдом Макомацький. У часи німецької окупації молодий поліглот стає розвідником. Трускавецькі краєзнавці розповідають, що після відступу німців Макомацький заручився допомогою дружини радянського генерала Сабурова – Ніни. Вони твердять, що під керівництвом їхнього земляка упівці викрали самого генерала і “обміняли” його на дві сотні заарештованих повстанців.
Дисидентський рух важко назвати суто галицьким, а тим паче, бойківським. Правда, стався один випадок, про який два десятиліття говорили пошепки, І тільки вісім рокім тому у пресі з,явилося коротке повідомлення: “ у 1978-му на Чернечій горі в Каневі, за кількадесят метрів від могили Шевченка стався акт самоспалення. Протестуючий залишив записку: “.. З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 року 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі”. Відтоді про цю подію писали часто. В одній з публікацій побіжно зазначалося щось на кшталт: “ Олекса Гірник, член ОУН, мав горде бойківське коріння”.
Кожен народ чи плем,я має щось особливе, тому й говорять про німецьку пунктуальність, французьку галантність, гуцульський гедонізм. Бойки не дали Україні і світові великих художників чи акторів. Натомість пора призвичаїтися до вислову “бойківська відвага”. Навіть якщо поза Бойківщиною ця відвага часто трактувалася як фанатизм.
(авторське право: журнал ПіК, Нр 19, 2000р)
 
Довідка - Бойківщина, бойки
 
Бойківщина розмістилася в середній частині Українських карпат, між Лемківщиною на Заході й Гуцульщиною на півдні.
За свідченням Костянтина Багрянородного, у Х ст. н.е. земля бойків займала територію сучасних Бойківщини й Лемківщини із суміжними районами з півночі та півдня. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають, за теперішнім адміністративним поділом – південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського – Львівщини, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області.
На території сучасної Польщі бойки займали Ліський повіт і повіт Устрик Долішніх (тепер - Прикарпатське воєводство). Після депортацій 40-50-х західні бойки (яких українська наука радянського періоду послідовно ототожнювала з лемками) розсіяні переважно по західній і південній Україні, а також по всій північній Польщі.
Товариство “Бойківщина” межі Бойківщини окреслює приблизно від Великого Березного на півночі і містечка Балигород на заході – до Виноградова й Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За даними Товариства вона займає близько 15.000 кв.км., а до другої світової війни в УРСР і Польщі жило майже мільйон бойків.