Ridna Mowa

Лінгводидактичні виміри І. І. Срезневського

Алла Богуш
Академік НАПН України
доктор педагогічних наук, професор
ДЗ «Південноукраїнський національний
педагогічний університет
імені Костянтина Ушинського»
Лінгводидактичні виміри І. І. Срезневського в сучасному просторі дошкільної освіти

Ізмаїл Іванович Срезневський – учений-філолог, славіст, фольклорист, етнограф, педагог і методист. Ім'я І. І. Срезневського ввійшло у мовознавчу науку як відомого вченого в галузі філології. Так склалася його доля, що більшу частину свого свідомого життя він провів в Україні (навчання в Харківському університі, наукова і викладацька діяльність в Україні).

З 14 років Срезневський зацікавивсь українським фольклором і народною словесністю, почав збирати і записувати її. 1831 р. перші свої записи автор друкував в «Українському альманасі» (Харків, 1831). Любов до українського народу, його мови і фольклору сприяла підготовці найважливішого видання (за його словами) у житті вченого «Запорожская старина» у двох частинах. Ця фундаментальна праця відіграла суттєву роль у вивченні української мови, фольклору, в розвитку української літератури. Ім'я молодого вченого стало відомим у всій Україні. Ми і сьогодні з пошаною згадуємо ім'я І. І. Срезневського не тільки як філолога, а й методиста.

У 1899 автор опублікував книгу «Об изучении родного языка вообще и особенно в детском возрасте», в якій було презентовано оригінальну лінгводидактичну концепцію щодо значення рідної мови в житті людини і суспільства. Лінгводидактичні погляди Срезневського ґрунтуються на досить серйозному лінгвістичному підгрунті, з урахуванням соціальної і пізнавальної функцій рідної мови, спрямованій проти схоластичних прийомів навчання мови.

Стрижнем його мовної концепції є вимога глибокого знання рідної мови кожним громадянином країни, оскільки «всіляка жива мова є народним надбанням, яким кожний член народу за законами природи повинен ним користуватися, втілюючи в нього всі сили свого духу» [1, C. 103]. Автор переконливо доводить, що «знання рідної мови» не є вродженими, саме тому кожна людина зобов'язана набути їх шляхом серйозного «вивчення» мови. А що ж є вродженим? Що допоможе дитині вивчити мову? Вродженим, за словами І. І. Срезневського, є закон, що вимагає знання мови кожною людиною, і цей закон має бути виконаний. Якщо ж дитина позбавлена рідної мови, то інша мова (чужа, нерідна) займе її місце.

Учений пов'язує початок вивчення рідної мови з розвитком духовних сил дитини. «Як довго в житті потрібно триматися рідної мови як головного підгрунтя, як головного кореня всілякого освітнього розвитку духовних сил?» запитує він. І відповідає іншим запитанням: «Хіба можна не триматися цього кореня всіма силами духу, що дає їм силу, наснагу?» [1, C. 105].

І справді відповідь може бути єдиною: тільки рідною мовою людина може правильно передати не тільки для себе, але й для інших найтонший поштовх свого розуму і серця, тільки через посередництво рідної мови вона легко, повно і вільно сприймає та розуміє думки інших людей.

Кінцевим рефреном означеного концептуального положення І. І. Срезневського є його наказ вивчати і поглиблювати знання з рідної мови: «Робота над рідною мовою в людини не припиняється ніколи, ніяким вироком природи: «Досить! Скінчили!», не припиняється в усі часи, доки розвиваються духовні сили природи». [1, C. 105].

Рідна мова, констатує вчений, людині потрібна як для себе, для розумового розвитку, так і для багатьох інших. Хто ці «багато інших»? – Це народ. «Народ і мова одиниця неподільна. Народ мова, мова народ» [1, C. 106]. Ці мовні сентенції І. І. Срезневського збігаються з думками відомих українських учених (К. Ушинського, С. Русової, І. Огієнка, М. Грушевського, В. Сухомлинського), які також усе своє життя працювали над збагаченням і вдосконаленням рідної мови і вимагали цього від інших.

Слушною й оригінальною є думка І. І. Срезневського щодо залежності загальної освіченості народу від рівня знання рідної мови: «Рідна мова має бути основою і загальної освіченості народу, і освіченості кожного з нас таким чином, щоб у ній вони зосереджувались і від неї залежали» [1, C. 107].

Отже, знання рідної мови автор називає найважливішою умовою і знаряддям освіченості кожної людини, зокрема та освіченості народу загалом. У знанні мови він виділяє два аспекти: а) знання внутрішні, знання про себе, для задоволення внутрішніх потреб розуму; б) знання зовнішні, для інших, для задоволення вимог і очікувань їхнього розуму.

Внутрішні знання передбачають знання слів і знання сполучуваності слів. Людина має засвоїти не лише пряме значення слова і його смисл у реченні (золото, золота обручка, золоте серце, золоте волосся, золоте колосся; рука, ручка, рукав, рукавиця), а й знання сполучуваності слів у видозмінах, яким слова підпорядковуються у сполученні з іншими, і образів співставлення слів у цілісних виразах думки, знання граматичних законів.

Зовнішні знання передбачають:

Як бачимо, І. І. Срезневський розмежовує знання мови за двома ступенями: нижчий, що є обов'язковим для всіх, інакше людина не зможе спілкуватися з іншими і вищий, знання, що притаманні педагогам, ученим і т. ін.. На думку автора, чим більше людей намагатиметься оволодіти вищим ступенем знань з рідної мови, тим вищою буде загальна освіченість суспільства, країни.

Першого, нижчого ступеня знань діти досягають у 2, 3, 4 роки. За словами вченого, до 6-7 років дитина вже оволодіває вмінням користуватися «тією часткою мови, що необхідна для вираження уявлень і понять, зауважень і суджень відповідно до її віку» [1, C. 109]. Відтак, І. І. Срезневський висловлює ще й таку думку, що в дошкільному віці «свобода володіння мовою ще не є справжньою свободою», оскільки дитина більше розуміє мову, чим використовує це зрозуміле в активному мовленні (тобто пасивний словник переважає над активним – А. Б.), вона менше потребує слів, а більше виразів» і фраз задля вираження своїх думок.

Отже, з цього можна дійти висновку, що в дошкільному віці завдання розвитку спілкування і зв'язного мовлення передує словниковій роботі. Це концептуальне положення І. Срезневського цілком реалізовано в сучасній лінгводидактиці.

Уміння дитини легко використовувати готові слова (наслідування) автор називає «розв'язністю», натомість дитина завжди намагається досягти «справжньої свободи щодо оволодіння мовою». Це все лише перший ступінь знання рідної мови. За цим першим ступенем йдуть кілька інших, у процесі яких дитина оволодіває свободою в користуванні мовою і досягає загальної мовної освіченості. Ці ступені дитина проходить уже у шкільному віці.

Досить слушними, на нашу думку, є погляди І. І. Срезневського щодо небезпеки механічного запам'ятовування слів на ранніх етапах дитинства. Автор застерігає дорослих не зловживати дитячою пам'яттю, оскільки нам відома здатність дитини до легкого запам'ятовування. Так, діти легко запам'ятовують слова, але, не розуміючи значення, так само легко їх забувають, оскільки працює лише пам'ять і «не працює розум». «Розум не полюбляє користуватися тим, що набуває пам'ять, підкреслює автор. Розум сам опрацьовує набутий пам'яттю матеріал таким чином, що з незначної кількості «видає» багато» [1, C. 103].

Як методичні рекомендації батькам звучать такі слова вченого: «Тільки справжній друг дітей може порадити батьку і матері піклуватися насамперед про те, щоб їхня дитина засвоювала виразність рідної мови, розвивала «чуття мови» водночас із розумом і духовними силами і в подальшій мовній освіченості дитина постійно послуговувалася цими знаннями» [1, C. 104]. Означені вимоги до методики навчання рідної мови в дошкільному дитинстві співвідносяться з класичним принципом лінгводидактики тлумачення слів, загальнодидактичними принципами свідомості і міцності засвоєння знань.

У вченні І. І. Срезневського знаходимо і сентенції, щодо навчання дітей рідної мови дотично принципу поступовості. Так, учений відзначає, що перші зернини знання рідної мови засівають уже в перші роки її життя, коріння зміцнюються вже у шкільні роки. «Як саме нам потрібно діяти, щоб ті пагінці рідної мови і її коріння ставали з кожним роком усе міцнішими і давали паросткам усе ряснішати? запитує він і відповідає. Слід допомагати природі, а не заважати їй: з кожним роком поступово підвищувати вимоги до мовної освіти, робити це слід : поступово...» [1, C. 119]. Це, на глибоке переконання педагога, є одна з центральних і провідних умов навчання, яку ні в якому разі не можна підмінювати частковими. Відповідно до цієї умови І. І. Срезневський поділяє весь процес навчання дітей рідної мови на «дві пори», два періоди.

Перша «пора» триває доти, доки дитина не навчиться плавно читати.
Друга «пора» триває до того часу, доки дитина не навчиться плавно писати.

Впродовж першого періоду, зазначає автор, дитина навчається не як учень чи учениця, а просто як дитина, якій ще не настав час учитися. Здебільшого роль учителя в цей період відводиться матері, а якщо хтось інший і замінить мати (наприклад, вихователь – А. Б.), то вона так само повинна поводити себе як матір з особливою любов'ю до дітей. Зовсім інакше ставиться педагог до другого періоду, коли дитина стає учнем і навчається під керівництвом учителя (цю роль може виконувати і мати) свідомо і серйозно, це вже шкільні роки дитини.

Щодо першого дошкільного періоду, то вчений особливо наголошує на необхідності батьків готувати дітей до навчання грамоти у школі, тоді значно легше їй буде адаптуватися до шкільного життя. Він уважає, що до 5 років дитина може вивчити всі букви, а через рік навчитися читати легкі слова, підписи під малюнками, назви книг і т. ін. Якщо з дитиною батьки будуть займатися щодня по 15-30 хв., дитина до 7 років легко навчиться плавно читати, зазначає педагог.

Сьогодні проблема навчання дітей у дошкільному закладі питання неоднозначне. Вихователі настільки захопилися навчанням дітей грамоти, що «бідні» діти мусять читати на швидкість за секундоміром, інакше «їх не візьмуть до школ». Щодо цього досить слушними є вказівки І. І. Срезневського дотично підготовки дітей до школи як у сім'ї, так і в дошкільному закладі таким чином, щоб не підмінювати школу, не виконувати в дошкільному віці шкільну програму, оскільки це суперечить «природі» дитини. Отже, і тут ми бачимо принцип природодоцільності в дії. Акцентуємо особливо на методичних порадах І. І. Срезневського щодо навчання дітей писати. На його думку, до систематичного навчання дітей у школі потрібно обмежитися лише підготовкою руки дитини до письма: написання олівцем окремих каракулів (елементів літер), штрихування, малювання будинків, парканів, тварин, саме це відповідає і віку, і фізіологічним можливостям дитини, і її інтересам. А писати навчать дітей у школі під керівництвом учителя.

І. І. Срезневський сформулював правила навчання дітей дошкільного віку рідної мови. Опишемо їх.

Якщо дотримуватися цих правил, зауважує педагог, легко можна досягти мети першого періду навчання дітей рідної мови [1, C. 121-122]. Відрадно зауважити, що більшість із означених правил віднайшли свою реалізацію в лінгводидактичних сентенціях дошкільної освіти, зокрема вимога індивідуальних занять щодо заучування віршів, підготовка руки дитини до письма, залучення дітей до розглядання репродукцій художніх картин з метою цілісного художнього сприймання їх змісту, робота з дитячою книгою, широке використання усної народної творчості тощо.

Не обійшов увагою І. І. Срезневський також проблему білінгвізму, на яку в нього викреслився свій особистий погляд. І тут він дотримується насамперед принципу природодоцільності. Його концептуальним положенням дотично навчання іноземних мов є: «...діяти відповідно до закону природи, не заважати йому, не прискорювати і не уповільнювати терміни навчання мов, не насилувати дитину довільно всупереч закону природи. Не можна силувати пам'ять (тобто навчати механічно), якщо розум ще не готовий до такого навчання (свідомого – А.Б.). «Чи природно, запитую я, навчати дитину, яка ще не засвоїла для себе рідної мови, другої, двох чи трьох мов? Сама природа цьому не сприяє, отже, недоцільно» [1, C. 104]. Надалі автор розмірковує таким чином: про те, що природа не сприяє дитині з раннього дитинства засвоювати кілька мов одночасно, ми можемо побачити на дітях, які тільки-но залишаються без догляду вихователя відразу переходять до спілкування рідною мовою. Що природа цьому не сприяє, ми бачимо на прикладі дітей, яких навчили «побіжно» белькотати кількома мовами, навіть, досить правильно, та «чи можна це назвати живим володінням мовою?» Це «розв'язність», уважає вчений, а не свобода, не живе свідоме володіння мовою. Так само, порівнює він, можна навчитися «видавати» себе веселим чи сумним, та чи це справжні веселість, сум?

І. І. Срезневський уважає неприродним навчання дітей в дитинстві кількох мов одночасно і пояснює це негативним впливом на загальний розумовий розвиток дітей. Людина може мислити лише однією мовою, констатує він. Якщо ж дитина буде розмовляти одразу кількома мовами, вона не навчиться думати жодною з них. Навіть ті, хто засвоїть кілька мов природним шляхом, зауважує автор, виявлялися в подальшому не зміцною миследіяльністю.

Справді, думки І. І. Срезневського в чомусь збігаються з думками сучасних учених (вивчення іноземних мов на основі рідної і в певній послідовності), а в чомусь є прямо протилежними (щодо негативного впливу на розумовий розвиток людини і її мислення). Та все ж позитивно, що науковці не залишаються байдужими до концепції полімовного навчання людини на різних вікових етапах. Позиція І. І. Срезневського спонукає до дискусії, до нових експериментів, у процесі яких народжується істина, тим більше, що актуальність проблеми багатомовного і полікультурного навчання зростає з кожним днем. Безперечним позитивом І. І. Срезневського залишається вміння вченого побачити на 100 і більше років уперед, а завдання його нащадків – спробувати її, довести істинність, чи спростувати.

Література:


Ridna Mowa Menu
Попередня: Шевченківський світ
Наступна: Відгомін шекспірівських мотивів...