Ridna Mowa

Національне виховання у працях Я. Чепіги

Наталія Богданець-Білоскаленко,
кандидат педагогічних наук, доцент Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка
Національне виховання у працях Я. Чепіги

Національне виховання в Україні завжди було актуальним. Але через соціально-політичні причини не мало впровадження. Незважаючи на вкрай складні умови, когорта педагогів та свідомої інтелігенції початку ХХ століття створювала українські букварі, читанки та наукові праці. Національне питання на часі й нині в умовах штучно створеної двомовності.

За чаcів самостійності нашої держави постають із небуття величні постаті нашої науки. Зокрема такі педагоги, як: Т.Лубенець, С.Русова, О.Білоусенко, Б.Грінченко, О.Барвінський, С.Сірополко, С.Черкасенко, Г.Шерстюк та багато інших. Серед них чільне місце посідає і Яків Феофанович Чепіга.

У цій розвідці, спираючись на праці вченого, висвітлимо різні фактори національного виховання  у новоствореній незаангажованій  українській школі через спектр бачення  Я. Чепіги.

Провідним для нової української школи Яків Чепіга вважав національне виховання. Особливість, відмінна від загальної теорії національного виховання, полягала в тому, що вчений у поняття «національне виховання» вкладав конкретику світогляду, характеру, інтелектуальних можливостей дитини. Завдання педагога в національному вихованні, на думку Я. Чепіги, полягало в поєднанні індивідуальних і національних рис дитини. Індивідуальні – це ті, які є з народження. Національні – набуті, залежні від сім’ї, місцевості, краю, в якому дитина перебуває щодня. Національне й індивідуальне може існувати окремо. Завдання нової школи, за Я. Чепігою, поєднати їх. Але, щоб виховати національно свідомого патріота країни, починаючи з дитячих літ, потрібно досконало вивчити індивідуальне, природне, тобто, глибоко вникнути у психологію дитини.

Аналізуючи праці вченого, можна відмітити, що національне виховання не відокремлюється від загального виховання. Під національним вихованням Я. Чепіга вбачав цілісний процес розвитку дитячої особистості, який чітко спрямовується на свідомість дитини, її почуття і поведінкові дії та вчинки.

Національність за науковою термінологією означає:  належність до певної нації, народності чи національної групи [1, 665].

У справі національного виховання дітей педагог Чепіга особливу роль відводив учителеві. У статті «Самовиховання вчителя» [5] він підкреслює, що вчитель не лише вчить, розкриває знання з того чи іншого предмета, а виховує дитину, формуючи кращі риси особистості, призначеної на діяльність у суспільстві. Учитель, усвідомлюючи велику суспільну відповідальність, повинен розуміти, що він завжди є взірцем для дитини. Поведінка вчителя, думки і навіть жести – зразок для наслідування. І варто припустити, що часто вчитель буде займати перше місце у формуванні високих ідеалів дитини, а не батьки. Сім’я може бути неблагонадійною, дитина не матиме в такій сім’ї любові й захисту перед труднощами життя.

Я. Ф. Чепіга серйозно моделював педагогічне завдання учителя у здійсненні національного виховання учнів. Учитель повинен постійно пам’ятати, що він має справу з вихованцями – живими істотами, кожному з яких притаманні неповторні природні здібності. І завдання вчителя – всебічно розширити їх, що можливо за умови глибокого вивчення «об’єкта виховання» – національні індивідуальності дитини, тобто, її родини, психічних особливостей, способу життя в сім’ї тощо. Саме тому не зменшується роль вивчення психофізіологічного стану кожної дитини, а також національне самовиховання самого вчителя. Він повинен бути готовим за будь-яких можливостей працювати з дітьми тієї нації, серед якої проживає. «У цьому зв’язку конче потрібно, щоб школа мала за учителя особу однієї національності з дитиною, виховану на спільному рідному ґрунті з нею. А ті, хто не своєю волею мусить вчити в чужій школі, повинен прийняти культуру, мову, національні ідеали того народу, дітей якого вони мають вчити» [5, 12 ].

А тому в статті «Самовиховання вчителя» автор неодноразово акцентує увагу на думці, що головною рисою для педагога є самовдосконалення, систематичне й цілеспрямоване як професійне, так і культурно-національне та морально-етичне. Я. Ф. Чепіга пише: «Щоб бути дійсним прикладом іншим, треба вчителеві досягнути висоти загальнолюдських чеснот» [5, 10].

Спостерігаємо, загальнолюдські чесноти базуються на осягненні національного в найкращому сенсі цього поняття. Отже, вчитель не може обминути будь-яких можливостей національного становлення дитячої свідомості, вишукуючи всі можливі форми і засоби, які б не пригнічували ні волі, ні інтересів самого вихованця.

В арсеналі виховних заходів педагогічної майстерності вчителя є такі: відвідування пам’ятних історичних місць у довкіллі, місці проживання учнів, спеціальні екскурсії в природу. Не останнє значення у вихованні поваги до рідного краю, української мови тощо матимуть і уроки з конкретних навчальних предметів (література, історія, природознавство та ін.).

Не можна відкидати такий важливий фактор у вихованні підростаючої людини, як сім’я. Де дитина вперше чує українську пісню? З вуст мами чи бабусі. Де вона спостерігає неповторне граєво кольорів мережки у вишиванні рушника чи сорочки? У своїй родині. Особливо ж вона запам’ятає на все своє майбутнє життя образ матері. Адже відомо у всьому світі: найсвятіший дар жінці – материнство. Недарма існує так багато фольклорних виразів про матір. «Материнське серце чує дитину через моря і гори», «У дитини пальчик заболить, а в матері серце», «Забудеш матір – корінь життя твого засохне» та багато інших.

У книзі відомого в радянські часи педагога М. Стельмаховича «Народна педагогіка» сказано: «Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна» [2,134].

Я. Ф. Чепіга називав сім’ю колискою національного виховання. Звичайно, він мав на увазі українську сім’ю, яка свідома своїх обов’язків у ставленні до сина чи доньки. «Сім’я утворює ґрунт морального виховання, у ній дитина здобуває правила поводження, в сім’ї розвиваються внутрішні – гарні й погані почуття, і вдача набирає рішучого напрямку в той або інший бік» [4, 64].

Мати в сім’ї має визначне призначення для виховання дитини. Її поведінка, яку дитина бачить щодня, – це той бездоганно прекрасний приклад, який дитина починає наслідувати з раннього віку, а пізніше формує власні вчинки. Від матері, її вдачі й інтелекту, справедливості, уміння любити і розуміти свою дитину залежить майбутнє сина чи доньки. Буде дитина доброю чи злою людиною, залежить першочергово від матері. «І коли мати сама годує дитину, порається коло неї, прикладає всюди свої природничі здібності до виховання дітей, скрізь і у всьому показує моральний зразок, то моральне й розумове виховання дитини забезпечено високим зразком матері», – вважав Я. Чепіга [4, 66].

Безперечно, вчений розглядає ідеальну українську сім’ю, повну сім’ю, де є мати і батько. Проте він надає батькові в сім’ї меншого значення для виховання дітей. Так влаштовано природою, що батьківська місія полягає, в основному, в роботі, добуванні матеріального, коштів для забезпечення добробуту сім’ї. Неповторно доречні завжди є слова вченого про роль батька в сім’ї, вони залишаються актуальними завжди: «Для виховання дитини мало бути батьком, треба мати щире серце, ясний розум і моральну висоту» [4, 68-69].

Не в кожного батька наявні ці якості. Бути справжнім батьком – означає невтомно працювати над собою, самоудосконалюватися за допомогою освіти в галузі дитячої психології. Батько і мати разом для дитини – могутній фактор позитивної власної сім’ї у майбутньому житті. Сімейні стосунки дорослих програмують особисте життя дитини. Вона буде щасливою або навпаки – залежить від того зразка, який дитина бачить у щоденному спілкуванні батька та матері.

Окрім названих факторів морального та національного виховання дитини, Я. Ф. Чепіга називає ще довкілля. Природа (ліс, поле, гаї), що властива місцевості, в якій проживає вихованець, відповідно викликають позитивні відчуття: допомагати деревам, птахам, берегти природу, таким способом виховується почуття доброти, співчуття і милосердя.

У багатьох педагогів минулого і в Якова Чепіги підкреслюється важливість виховної ролі власним прикладом. Пригадаємо Василя Сухомлинського, який у своїй науково-практичній діяльності широко використовував досвід з історії педагогіки. Він писав для батьків, що діти помічають навіть те, як батько мовчки читає газету. Нічого не говорить, але його поза, міміка вже багато скажуть дитині, яка спостерігає за процесом читання газети. Тоді, яку ж вагомість матимуть слова, промовлені вголос, інтонація тощо? Тобто, все краще зводиться до живого прикладу поведінки дорослого [3].

Ні батько, ні мати, ні педагог, на думку Я. Чепіги, ніколи позитивно не вплинуть на виховання дитини, якщо вони говоритимуть красиві, високі слова, а власною поведінкою будуть суперечити, поводитимуться нещиро, лицеміритимуть. Слова і діла повинні бути однаково прекрасні. Я. Чепіга з цього приводу пише: «Гарні слова при поганому, брудному вчинкові не мають на дитину доброго впливу, навпаки – ждіть од цього швидше лиха. Хоч як навчаєте словами, дитина проте, робитиме так, як ви робили, а не так, як казали» [4, 66]. Педагог переконаний, що гнів, лютість, жорстокість у дитині з’являється, насамперед, на основі негативного прикладу, який вона усвідомлює зі способу життя своїх батьків, педагогів та інших авторитетів. Я. Чепіга радить показувати дитині тільки позитивне, навчати ввічливості, щирості, правдивості. Проте він застерігає, що світ, у якому дитині доведеться жити в дорослому віці, неоднозначний. У ньому є як позитивні, так і негативні сторони. Завдання у виховній роботі – знайти педагогічно обгрунтовані методи, які б навчили дитину правильно сприймати труднощі й переборювати їх, тримаючись за ідеали добра, Я. Чепіга закликав батьків і педагогів до вдумливого, обережного вибору методів виховання. Моральне і національне є нерозривним поєднанням впливу на дитину. Зокрема, українська народна педагогіка увібрала кращі традиції виховання дитини: працьовитість, повага до матері та батька, дідуся і бабусі, любов до природи тощо. Але також є і негативне. Зокрема, покарання. Строгі й жорстокі. Дитину можна бити за провини, ставити в куток на гречку тощо, – вважають деякі дорослі.

У статті Я. Чепіги «Страх і кара» глибоко осмислюється проблема покарання. Педагог закликає вдумливо вибирати покарання. Воно не повинно в душі дитини залишити страху, він засуджував «штучні» покарання, визнавав тільки природну кару, тобто ті натуральні реакції організму дитини, все те, що випливає з почуттів дитини – задоволення і неприємності, викликані певними ситуаціями. «Задоволення обертається в нагороду за добрий або щасливий вчинок, а неприємність – в кару за негарний або нещасливий вчинок. Здобувши такий досвід у житті, дитина вже в цьому напрямкові й робить далі» [6, 111].

У статті «Страх і кара» автор узагальнює: природна кара сприймається дитиною свідомо, як результат дії. Отже, кара тут виступає наслідком вчинків дитини. Тут немає над дитиною жодного насильства чи приниження її інтересів. «Штучні» покарання, придумані вихователями чи батьками, негативно впливають на розум, характер, волю дитини. Про яке національне виховання може йтися, коли воно в дитини викликає зневагу чи небажання щось робити. Дитині треба показати в нації кращу сторону, героїв, які відстоювали своє рідне, часом і ціною власного життя.

Потрібно збудити дитячу уяву, інтерес і гордість за належність саме до цієї нації. З маленького, національного, співпереживання, бажання бути схожим на когось сильного і мужнього починається велике, загальнолюдське прагнення зробити довколишній світ кращим, сповненим творення доброзичливих і добрих справ, намірів виконати хоч одну маленьку свою справу на користь інших.

Так уже історично склалося в Україні, що в освіті національне виховання не було головним завданням. Яків Чепіга та інші педагоги свідомо ставилися до національного виховання підростаючого покоління. Вони відчували глибинність цієї проблеми і своїми науковими працями посилали програми послідовникам – майбутнім ученим та педагогам: з багатющою культурою, морально-етичними традиціями українського народу можна тільки через національне виховання дітей та молоді досягти високих результатів у контексті загальнолюдського.

Різноманітність факторів національного виховання у новій українській школі того часу Яків Феофанович вбачав у: зразках наслідування вчителя, батька та матері, родини; вивченні довкілля, де проживає дитина; моральному та етичному оточенні, в тому числі й шкільні уроки; розвитку волі і творчості дитини як у школі, так і в позаурочній діяльності.

Гадаємо, що фактори національного виховання дитини за Чепігою не дуже суттєво змінилися і могли б стати доповненням сучасної педагогіки у практичному втіленні.

Питання національного виховання частково торкалися в своїх публікаціях сучасні педагоги – вчені З. Павлюх, В. Зайченко, Ж. Дільченко та ін. В загальному висновку, враховуючи ідеї національного виховання дитини, на які звернули увагу не лише ми в цьому дослідженні, а й названі вчені вище, узагальнюємо: фактори національного виховання дітей у новій українській школі за Я. Чепігою ґрунтуються на елементах народності, культуровідповідності, гуманізмі, зв’язку з історичним минулим народу, а також подіях, які відбуваються за участю самих дітей. Ідеї ці ніяк не можуть суперечити людській природності, та сприяють гармонії фізичного і духовного в цілому.

Національні фактори, як вважав Я. Чепіга, впираються в етнопедагогіку, вивчення якої розвиває думки про єдність життя народу і окремої особи, ментальності. Мета кінцевого результату національного виховання – це доросла людина, яка самоусвідомлює власне «Я», себе українцем, гордиться етнокультурними здобутками народу, прагнучи показати світовій спільноті культурні потенціали, збагачує загальнолюдську цивілізацію, несе у світ своє неповторне духовно красиве і багате індивідуально-національне вираження.

На думку Я. Чепіги, основними чинниками поєднання національного і загальнолюдського у вихованні дитини є соціальні, біологічні та власне виховні, які зберігаються енергією особистої любові до ближнього, милосердям, совістю і чесністю в найрізноманітніших проявах життєвих реалій.

 

Список використаної літератури:

1.  Словник іншомовних слів: 23000 слів та термінологічних словосполучень / За редакцією Любові Пустовіт. – К.: Довіра, – 2000. – 1018 с.

2.  Стельмахович М.Г. Народна педагогіка / Мирослав Гнатович Стельмахович. – К.: Радянська школа, 1985. – 312 с.

  1. Сухомлинський В. Батьківська педагогіка / Василь Олександрович Сухомлинський. – К.: Радянська школа, 1978. – 263 с.

4.  Чепіга Я. Моральне внушіння у справі виховання / Я. Чепіга // Проблеми виховання й навчання в світлі науки й практики. Збірник психо-педагогічних статей. – 1913 – Кн. 1. – К. : Друкарня Першої Київської Артелі Друкарської Справи, 1913 – С. 61–76.

  1. Чепіга Я. Самовиховання вчителя / Яків Феофанович Чепіга. – К.: Українська педагогічна бібліотека, 1914. – 36 с.

6.  Чепіга Я.  Страх і кара: їх вплив на характер і волю дитини / Я. Чепіга // Проблеми виховання і навчання. – Кн. 1. – К., 1913. – С.107-138.

 

 

 

 



Ridna Mowa Menu
Попередня: Вірш-пересторога поета-патріота. Дещо про Дмитра Креміня
Наступна: Оптатив в українських пареміях