Ridna Mowa

Рецензії

Углиблюючись у літературні постаті нашої епохи
Валентина Соболь
Донецьк/Варшава

Ярослав Поліщук. Пейзажі людини. – Харків: Акта, 2008. – 346 с. Серія: Університетські лекції з компаративістики й історії літератури

Відрадно спостерігати, що рік від року вкраїнське літературознавство зростає та успішно долає стан кризи, який ще недавно його характеризував. Ріст цей відбувається і вшир, і вглиб. Адже помітне розширення тематики та проблематики, за яку беруться дослідники літератури. Проте не менш важливим є те, що вони освоюють нові методологічні підходи, все вільніше користуються здобутками західної науки, шукають нових шляхів інтерпретації рідної словесності. Усе це працює на підвищення якісного рівня української науки про літературу.

Серед цьогорічного літературознавчого доробку, який чекає на зацікавленого читача на полицях книгарень, важко не відзначити праць Ярослава Поліщука. Цей дослідник уже відомий своїми попередніми публікаціями, а найбільше – монографією "Міфологічний горизонт українського модернізму" (1998, 2002), котра справила значний вплив на формування сучасного інтересу до літератури ХХ століття. Цьогоріч Я. Поліщук виступає з кількома новими видавничими проектами. Після праці "Література як геокультурний проект" (2008), яка недавно побачила світ у київському видавництві "Академвидав" у новій, вартій уваги серії "Монограф", маємо іншу книгу, яку готувало до друку вже харківське видавництво "Акта". Попри окремі змістові паралелі (саме паралелі, але не буквальні збіги чи повтори), йдеться про цілком оригінальну наукову роботу.
"Пейзажі людини" багато чим інтригують читача, починаючи вже від самої назви, яку автор сформулював у вигляді багатозначної метафори. Про що ця книга? Щоб відповісти на таке питання, треба принаймні зазирнути до змісту, спробувати оцінити її оригінальну конструкцію. Книжка, очевидно, була добре продумана за змістом і композицією. Вона складається з тринадцяти нарисів, що представлені у трьох розділах. Назви розділів працюють на загальне візуальне враження: "Краєвиди пам’яті", "Пейзажі людини" та "Ландшафти культури". Кожна стаття має монографічний характер та присвячується певній літературній постаті. У такий спосіб окреслюється коло "дійових осіб" книги Ярослава Поліщука, число яких, мабуть, також не випадкове – тринадцять. Цікаво, чи автор зовсім не вірить у забобони?

Автор подає нариси про окремих письменників ХІХ та ХХ століття, але відразу впадає в око їхня, так би мовити, несиметричність. Бо ці нариси не відповідають певному єдиному стандартові. І жанр, і характер оповіді Я. Поліщук постулює, залежно від специфіки самого матеріалу, який він осмислює. Тому-то в одних випадках у центрі уваги опиняється доля якогось літературного твору, як, наприклад, повісті "Тарас Бульба" Миколи Гоголя чи роману "Біла гвардія" Михайла Булгакова. Частіше йдеться про цілу творчість певного автора – Наталени Королевої, Якова Щоголіва, Михайла Жука, Миколи Хвильового, Уласа Самоука, Юрія Шереха. Крім того, нерідко літературні джерела дослідник трактує під кутом зору певної теоретичної проблеми. Таким чином, літературознавчі роздуми скеровуються у виразно визначеному  напрямку. Так, мова йде про колоніальну риторику (М. Булгаков), про синтез мистецтв та жанрів (М. Жук, С. Яблонська, М. Рильський), про гру як основу модерністської автопроекції письменника (М. Хвильовий, Ю. Шерех).

Окремо варто відзначити компаративістські паралелі, які окреслює Я. Поліщук. Це, головним чином, контакти сусідніх та споріднених літератур, якими є українська, польська, російська. Проте автора дослідження цікавлять не самі по собі факти літературних контактів чи впливів, хоча в колі його зацікавлення опиняються знакові постаті цих літератур – М. Гоголь, М. Старицький, К. Тетмаєр, Г. Сенкевич, А. Чехов, М. Булгаков, М. Рильський, С. Виспянський, Є. Маланюк та інші. Він прагне знайти глибшу закономірність, що стоїть за такими впливами і їх обумовлює. Саме це й спонукає на системному рівні відстежувати "слід" іншомовного письменника у вітчизняній літературній традиції, як це зроблено в нарисах "Чехов ув українській критиці" та "Відлуння Тетмаєра". Очевидно, що такі студії вимагають не лише великої ерудиції, ґрунтовної обізнаності в джерелах, а й певної дослідницької інтуїції, яка допомогла б якось укласти в межах єдиної парадигми багатий та дуже різнорідний, нерідко також суперечливий, джерельний матеріал. Я. Поліщук, як видно, володіє таким умінням, через те йому вдається, наприклад, виразно побачити та представити читачеві своєрідність рецепції А. Чехова на українському культурному ґрунті. Причому, це виявляється захопливим процесом, бо автор не загрузає в деталях і дрібницях, не захоплюється смакуванням поодиноких фактів, зате спостерігає компаративістську дихотомію, коли вплив сприймається як двосторонній чи багатосторонній процес із не завжди чітко виявленою домінантою. Таким чином, у досвіді прочитання й перечитування Чехова він відстежує еволюцію та збагачення власне української літератури, виразно зазначає, що в цьому процесі проявилися неповторні риси національної ідентичності. Або – на рівні конкретного автора, як це засвідчено в нарисі "Краківські інспірації Максима Рильського": тут визначено, чим, власне кажучи, була польська культура для українського поета, які моменти натхнення йому дарувала та як розвивала чи збагачувала його власні духовно-культурні устремління.

У "Пейзажах людини" маємо втілення тієї рідкісної властивості, коли книга водночас є і складною, і простою. Багатство й глибина її змісту, поважність проблематики якось природно й невимушено поєднуються з цікавим та вільним стилем викладу, який легко дається до сприйняття. Поліщукові "Пейзажі..." можуть викликати інтерес і звичайного читача, бібліофіла, культурника, й фахового філолога, хоча при цьому, звичайно ж,  рівні розуміння будуть різними. Але це природно, бо літературу взагалі можна розуміти й тлумачити на багато способів, і це її одвічна перевага як мистецтва слова. Автор свідомий цього й розгортає свої версії оригінально, своєрідно, нетрадиційно, уникаючи хрестоматійного глянцю та вглядаючись у справжні глибини й вири літературного процесу, в які – волею-неволею – буває втягнутий кожен видатний художник. У цьому свіжість, а часом і несподіваність тих "пейзажів людини", які склали цю книжку.

Ярослав Поліщук демонструє у нарисах, присвячених письменникам нової доби, справді сучасне літературознавче мислення. Він глибоко вловлює художній текст, уважно його інтерпретує, відчитуючи зокрема те, що раніше проходило повз увагу дослідників. За добрий приклад може слугувати аналіз ліричного шедевру Максима Рильського "Коли копають картоплю...". У цілком несподіваному ракурсі, виходячи з дати та місця написання вірша, Я. Поліщук "намацує" в ньому відголоси польських вражень поета, хоча нічого в тексті самого твору на це не вказує. А далі йде ґрунтовний коментар, що допомагає зрозуміти польську складову творчих зацікавлень талановитого неокласика взагалі й реконструювати його конкретні культурні враження від поїздок до Польщі зокрема.

Разом з тим наукові розвідки Ярослава Поліщука характеризуються означенням широкого культурного контексту функціонування літератури, зокрема міжнаціонального контексту. Ця якість допомагає дослідникові бачити загальні тенденції, зауважувати рух ідей в українській та європейській словесності нашої епохи, а також вписувати відповідні імена й факти літературної історії в таке, широко спостережене, тло. У виборі методики дослідження автор не сковує себе й апробує принаймні кілька шляхів. Проте сам він наголошує на актуальності постколоніальних аспектів, що дозволяють по-новому перечитувати літературну класику. Чому саме - постколоніальних? Дослідник, як бачимо, виходить із переконання, що таке бачення культури найбільшою мірою відповідає умовам та потребам нашого часу, а також української культурної ситуації.

Докладніше з’ясування переваг постколоніальної методики маємо в нарисі "Колоніальна риторика М. Булгакова", де зокрема подаються критерії цього методу та визначаються його можливості на ґрунті вітчизняної літератури. Вартий уваги наступний пасаж, взятий із цього нарису: "Коли оцінювати літературу з постмодерних позицій, претензії й обрáзи колоніальної культурної моделі зрівнюються і втрачають авторитарний вплив. Хоча постмодерна кондиція світу назагал здатна урівнювати все та руйнувати давні ієрархічні ряди, в наших постколоніальних реаліях вона все ж таки володіє обмеженою сферою впливу. Пов’язано це з тим, що, з одного боку, цілком виразно проявляється прагнення колишніх поневолених народів знайти властивий дискурс оповіді про минуле й сучасне, відмінний від традиційного, що в ньому органічно присутній колоніальний чинник. З іншого боку, парадигма колоніалізму залишається чинною, хоча вибірково й фрагментарно; вона співдіє в сучасній культурній ситуації, накидаючи їй тіні колоніальних версій та оцінок минулого" (с. 64).

Приємно вражає широкий діапазон наукових зацікавлень автора книги. Ми вже згадували вище, що його пізнання не обмежується українською літературою, зокрема в компаративістських розвідках, які складають частину цієї книги (розділ "Ландшафти культури"). Але й охоплення фактів української літератури вражає. Автор поважно роздумує про романтичні тенденції Гоголя та Старицького, вільно почувається в контексті межі ХІХ та ХХ віків, а його "героями" цього періоду є Казимєж Тетмаєр та Михайло Жук. Він уміє проникливо окреслити атмосферу культурного відродження 20-30-х років минулого століття, яке, за формулою Ю. Лавріненка, найчастіше називають "розстріляним відродженням". Також виявляє ґрунтовне знання галицького літературного життя того самого періоду - в нарисах про Н. Королеву, С. Яблонську, У. Самчука. І не менш компетентно характеризує окремі явища 60-80-х років, як це бачимо в нарисах про М. Рильського та Ю. Шереха. Словом, у межах усіх цих періодів розвитку нашої літератури Ярослав Поліщук почувається досить добре й вільно, легко орієнтується у провідних іменах, фактах, подіях, уміє дати їм сучасні, неупереджені оцінки. Такій універсальності наукових зацікавлень можна по-доброму позаздрити.

"Пейзажі людини" Ярослава Поліщука справляють враження фахової, зрілої наукової праці з досить потужним потенціалом. Імовірно, не всі акценти авторові вдалося розставити чітко, не всі з порушених ним тем та підтем були докладно розгорнуті на сторінках книги. Проте важко однозначно сказати, наскільки цей "гріх" варто закидати дослідникові, а наскільки він походить від значущості й багатоаспектності самої проблематики, яка стає предметом обговорення. Гадаю, друга причина все ж більш вагома. Перефразовуючи, можна навести слова, сказані в дослідженні з приводу оцінки творчості Миколи Гоголя: автор "не знайшов однозначної відповіді на складні питання, які було поставлено йому викликом долі" (с. 38). Їх так само можна було б поширити й на оцінку ророти Я. Поліщука. Але той факт, що не всі положення книги знайшли докладне відображення на її сторінках, немалою мірою спонукає читача до самостійних розмислів над українською літературою новітнього часу. Зрештою, автор не приховує, що це було одним із завдань його наукової праці: не вичерпність характеристик, а зазначення в них складної та актуальної проблематики сучасного літературознавства. У цьому смислі книга Ярослава Поліщука має неабиякий евристичний потенціал, вона спонукає до дискусії та глибшого осмислення ключових моментів літературної історії.


Ridna Mowa Menu
Попередня: Психологія
Наступна: Методика