Ridna Mowa

Справа ієрархів УГКЦ I

Наталія Сердюк
(Київ)
Справа ієрархів УГКЦ (1945 р.): документи і матеріали

Після приєднання у вересні 1939 р. західноукраїнських земель до СРСР Українська греко-католицька Церква відразу відчула особливе ставлення нової влади до релігії та церковних інституцій. Духовенство було обкладене надмірними податками, церковні землі конфісковані, зв’язок з Ватиканом через «залізну завісу» втратився. Будь-які відомості доходили до Апостольської Столиці лише за допомогою таємних кур’єрів. У листопаді 1939 р. митрополит Андрей Шептицький у листі звернувся до папи Римського Пія ХІІ, зокрема, з проханням надати йому дозвіл на призначення свого наступника. Приблизно тоді ж глава Вселенської Церкви надав спеціальні канонічні повноваження усім католицьким ієрархам, що опинилися на теренах, опанованих комуністичною владою. Кожен єпископ дістав право на таємне призначення своїх наступників. Отже, Львівський митрополит 22 грудня 1939 р. у каплиці при своїй резиденції, не розголошуючи цієї події, за присутності дуже вузького кола довірених осіб, висвятив на єпископа ректора Львівської духовної академії Йосифа Сліпого, водночас призначивши його своїм помічником із правом наступництва.

Ця кандидатура була обрана не випадково. Йосиф Іванович Сліпий (справжнє прізвище — Коберницький-Дичковський; 1892–1984 рр.) належав до улюблених учнів митрополита Шептицького. Виходець із української хліборобської родини, що мешкала у с. Заздрість Теребовлянського повіту на Тернопільщині, він був вихований у глибокій християнській вірі, котра спрямувала його шляхом здобування знань і наукової праці 1. Завдяки неабияким здібностям і наполегливості майбутній митрополит зумів здобути блискучу європейську освіту. Після закінчення Тернопільської гімназії він настільки успішно навчався у Львівській духовній семінарії, що був помічений владикою і направлений для продовження освіти до Католицького університету в м. Інсбрук (Австрія). Богословські студії Йосиф Сліпий продовжив у Римі у міжнародному папському інституті св. Томи Аквінського (Анжелікум) та університеті отців-єзуїтів (Грегоріянум), де здобув знання, окрім теологічних дисциплін, з багатьох наукових галузей та досконало опанував декілька мов (давньогрецьку, латинську, італійську, німецьку, англійську, французьку).  З благословення митрополита Андрея він 30 вересня 1917 р. став священиком, а невдовзі, 1918 р., захистив докторську дисертацію з теології. Наукові дослідження молодий священик не припиняв і тоді, коли після студій повернувся на батьківщину і з 1921 р. почав викладати богослов’я у Львівській духовній семінарії УГКЦ. Після захисту двох габіліта-ційних праць (1923 і 1924 рр.) Йосиф Сліпий 1926 р. очолив цю семінарію, а 1928 р. митрополитом Шептицьким на його плечі була покладена відповідальність за налагодження роботи Богословської академії, яку УГКЦ тоді організовувала у Львові. Завданням цього вищого наукового закладу, що розпочав роботу восени 1929 р., його організатор і перший ректор — Йосиф Сліпий — визначив плекання духовної еліти українського народу.

Душпастир, викладач, теолог, засновник та редактор багатьох наукових часописів, Йосиф Сліпий 1930 р. був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Знавець і шанувальник українського мистецтва, він створив при Богословській академії Музей церковних мистецтв, а також входив до складу кураторії Українського національного музею у Львові. Своїм обов’язком священнослужитель вважав також провадження громадської праці, тому з 1931 р. був заступником голови Української католицької спілки, що об’єднувала галицьку інтелігенцію.

Отже, незважаючи на свій ще досить молодий вік (сорок сім років), нововисвячений у 1939 р. єпископ уже мав великі заслуги перед Церквою, національною культурою і українською спільнотою Галичини.

Входження західноукраїнських земель до УРСР керівництво УГКЦ сприйняло як небезпеку для Церкви і водночас як шанс для ведення місійної діяльності на Сході. Тому митрополит Андрей призначив свого майбутнього наступника екзархом Великої України з резиденцією у м. Києві. Однак єпископу Сліпому не вдалося потрапити до столиці як на початку Другої світової війни, так і за гітлерівської окупації України. 12 квітня 1942 р. він повідомляв Апостольській Столиці про надзвичайно важке становище в Україні, а також про своє прагнення прибути до Києва. Проте від цього наміру довелося відмовитися внаслідок розгортання нацистським режимом антиукраїнських репресій, а також під впливом подій у Мінську, де був арештований німецькою поліцією і невдовзі страчений єпископ Антоній Неманцевич — екзарх грекокатоликів Білорусі, присланий туди також митрополитом Шептицьким 2.

Через три місяці після повернення Червоної армії, 5 листопада 1944 р., коли Львів прощався з главою УГКЦ, влада дозволила влаштувати урочистий і багатолюдний похорон митрополита Андрея. Його наступник владика Йосиф Сліпий, інтронізація якого також відбулася без перешкод, сподівався, що очолювана ним Церква, незважаючи на негативний досвід довоєнних часів, зможе пристосуватися до радянського ладу, і заради цього робив усе, що від нього залежало. У листі, надісланому до Москви, він запевняв кремлівське керівництво як у власній лояльності, так і в тому, що очолювана ним Церква стоїть поза політикою, військовими та світськими справами. Водночас він постарався завершити оголошений ще покійним митрополитом збір коштів на користь поранених і хворих червоноармійців і з цією метою передав до Москви 100 тис. руб. — пожертву галицьких грекокатоликів у фонд Червоного Хреста.

На вимогу влади, аби ієрархи УГКЦ самі з’явилися і засвідчили свою готовність до співпраці, Йосиф Сліпий відрядив до столиці СРСР делегацію на чолі з братом митрополита Андрея — архімандритом Климентієм Шептицьким. Його посланці 22 грудня 1944 р. були прийняті у Раді в справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР, де їх запевнили, що органи влади не чинитимуть перешкод богослужбовій діяльності УГКЦ.

Однак сподівання нового митрополита про можливу толерантність комуністичного режиму щодо очолюваної ним Церкви, як невдовзі виявилося, були марними. Навесні 1945 р., коли Червона армія вже була на Одері, Народний комісаріат державної безпеки УРСР здійснив масштабну операцію щодо ліквідації найвищої ієрархії УГКЦ. У ніч з 10 на 11 квітня 1945 р. у святоюрській резиденції було здійснено обшук. Працівники радянської держбезпеки заарештували митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Миколу Чарнецького 3 та Микиту Будку 4. У Станіславі в цей час опинилися у в’язниці ординарій місцевої єпархії УГКЦ владика Григорій Хомишин 5 та його заступник єпископ Іван Лятишевський 6.

Архівні документи, що зберігаються у Державному архіві Служби безпеки України, дають змогу сучасним історикам детальніше вивчити обставини цих арештів та подальшої долі ієрархів УГКЦ. Насамперед, йдеться про справу № 68069-ФП «По звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича, Чарнецького Миколи Олексійовича та інших за арт. 54–1 «а» і 54–11 Карного кодексу УРСР». Ця справа складається із семи томів загальним обсягом 1963 арк. (т. 1 — 298 арк.; т. 2 — 309 арк.; т. 3 — 212 арк.; т. 4 — 288 арк.; т. 5 — 265 арк.; т. 6 — 292 арк.; т. 7 — 299 арк.) 7.УРСР».

До справи не долучено документів про підготовку цієї акції. Однак, про те, що вона була задумана і спланована у набагато вищих кабінетах, аніж Управління НКДБ по Львівській області, свідчать, зокрема, затверджувальні резолюції народного комісара державної безпеки УРСР С.Р.Савченка на постановах про арешти митрополита Сліпого та інших ієрархів УГКЦ, датовані 11 квітня 1945 р. 8. Ще однією і надзвичайно показовою ознакою цілеспрямованого задуму та ретельної підготовки до його реалізації є те, що задовго до цих арештів у Києві при Наркоматі державної безпеки УРСР була сформована оперативна група, що мала спрямовувати і координувати дії працівників органів держбезпеки в Західній Україні стосовно духовенства УГКЦ. Очолив цю групу полковник НКДБ С.Т.Карін, який ще в 20-х — 30-х роках спеціалізувався на церковних справах і здобув величезний практичний досвід по розкладенню Російської православної, Української автокефальної та Римо-католицької церков 9.

Отож, саме він розробив разом з керівництвом НКДБ УРСР план оперативних заходів щодо УГКЦ, а згодом, перебуваючи в Галичині, займався безпосередньою їх реалізацією. Так, 26 березня 1945 р. з полковником Каріним було погоджено ухвалу НКДБ УРСР про застосування запобіжних заходів щодо керівника Станіславської єпархії УГКЦ єпископа Григорія Хомишина, внаслідок чого владика був арештований і з 11 квітня перебував у в’язниці 10. Ухвали про арешт та позбавлення волі львівських ієрархів УГКЦ також санкціоновані наркомом держбезпеки Савченком та полковником Каріним 11.

Митрополита Йосифа Сліпого арештувала і доставила до в’язниці група оперативних працівників НКДБ на чолі з підполковником Волошиним. Ордер на арешт № 2520 був пред’явлений митрополитові не відразу, а після кількох діб його перебування у в’язниці — 20 квітня 1945 р., про що свідчить власноручний підпис владики 12. В цей час він знаходився вже не у Львові, а був перевезений до столиці України: 16 квітня у внутрішній тюрмі НКДБ УРСР була заповнена анкета на в’язня, який нещодавно прибув під конвоєм 13. Як у справжнього карного злочинця, у нього було взято відбитки пальців і зроблено тюремні фото 14.

В архівній справі, окрім інших документів, зберігаються оригінали 48 протоколів допитів митрополита Й.Сліпого 15. Перший допит, що його провів заступник начальника відділення слідчої частини НКДБ УРСР старший лейтенант С.Є.Горюн, датовано 15 квітня 1945 р. Перше побачення слідчого і арештанта тривало понад 6 годин, а впродовж квітня — червня 1945 р. рукою Горюна було написано ще 15 протоколів. Скільки разів до нього на допити доставляли з тюремної камери митрополита Й.Сліпого, встановити неможливо, тому що кількість перерв, час їх початку і закінчення фіксувався не завжди. В кінці протоколу не раз зазначався лише час завершення допиту із згадкою про те, що обвинуваченому надавалася перерва для відпочинку та прийому їжі. Допити найчастіше розпочиналися у першій половині дня і тривали до глибокої ночі, хоча траплялося і навпаки. Із записів видно, що спілкування не складалося. Часто рукописний текст протоколу багатогодинного допиту складався всього із кількох скупих сторінок, де відповіді арештанта були набагато коротшими, аніж питання слідчого. І в цьому не було нічого дивного, оскільки слідство постійно вимагало від митрополита зізнань в антирадянській і націоналістичній діяльності. Підтвердити оскарження у нібито скоєних вчинках, котрі радянським правосуддям кваліфікувалися як найважчий злочин (нагадаємо, що за артикулом 54-1 «а» чинного тоді Карного кодексу УРСР, що інкримінувався Йосифові Сліпому, каралася зрада Батьківщини), за умов війни, що тривала, означало б самому собі підписати смертний вирок. Згодом (від 13 червня до 22 вересня 1945 р.) митрополитом займався інший працівник держбезпеки — старший слідчий НКДБ УРСР Крикун, котрий дотримувався подібної до свого попередника манери ведення слідства. Від жовтня 1945 р. слідство у справі митрополита Й.Сліпого став провадити аж до завершення у квітні 1946 р. старший лейтенант, а невдовзі капітан держбезпеки М.Г.Майоров. Він допитував митрополита шістнадцять разів, часто уночі або пізніми вечорами, бувало, по кілька діб. За тими протоколами, в яких зазначався час початку і завершення «бесід» слідчих з арештованим (таких протоколів 32), можна визначити загальну тривалість допитів митрополита, що становила понад 236 годин. Однак у протоколах шістнадцяти допитів (переважно які вів слідчий М.Г.Майоров) час взагалі не фіксувався, тому про їх тривалість можна робити висновки хіба що по обсягах записаного.

Архівна справа містить також протоколи допитів інших ієрархів УГКЦ. Так, в томах № 4 та № 5 зберігаються матеріали, заведені на єпископа Миколу Чарнецького. Його допитували шістдесят разів, теж переважно ночами, з 21 квітня 1945 р. по 26 квітня 1946 р. На відміну від митрополита Й.Сліпого, якого по черзі допитували троє слідчих, єпископом Чарнецьким весь цей час займався один і той самий співробітник НКДБ — О.О.Защітін. Завдяки унікальній ретельності, з якою ставився до ведення документів цей слідчий, у всіх протоколах, за винятком одного, зафіксовано час початку і завершення допитів і перерв. Таким чином відомо, що загальна тривалість допитів єпископа М.Чарнецького становила понад 430 годин. Досить часто О.Защітін спілкувався зі своїм «підопічним» арештантом по 10–15, а то й понад 18 годин, як це відбулося 3–6 липня 1945 р. Кількість, тривалість і частота цих допитів свідчать про надзвичайну їх інтенсивність.

У томі № 6 зосереджено матеріали арешту і слідства стосовно єпископа Никити Будки. Це, насамперед, протоколи, що провадилися слідчими Крикуном (28 допитів) та Майоровим (5 останніх допитів з 21 квітня 1945 р. до 14 березня 1946 р.)

Третину тому № 7 становлять документи про арешт і слідство щодо Апостольського візитатора для греко-католиків Німеччини прелата Петра Вергуна 16. Його 22 червня 1945 р. в Берліні заарештував СМЕРШ 17, після чого священик був етапований до Києва, де ним з 11 лютого до 6 травня 1946 р. займався слідчий НКДБ М.Г.Майоров.

Оскільки всі арештовані до суду впродовж всього терміну слідства перебували у тюрмі, тому постійно виникала формальна потреба одержання дозволу на подальше утримання їх під вартою. Вперше така ухвала була санкціонована на рівні заступника наркома держбезпеки УРСР та заступника Головного військового прокурора Червоної армії 7 серпня 1945 р., тобто після чотиримісячного перебування ієрархів УГКЦ у в’язниці 18. Надалі дозвіл на їх утримання під вартою одержувався ще 8 разів, до того часу, поки слідство 6–10 травня 1946 р. пред’явило арештованим обвинувачення 19.

До справи долучено також довідки про медичний огляд арештантів після більш ніж річного перебування їх у в’язниці. Лікар внутрішньої тюрми Міністерства державної безпеки УРСР Панкратьєва 11 травня 1946 р. констатувала, що її пацієнти не здатні до фізичної праці внаслідок різних захворювань: Йосип Сліпий — недокрів’я; Никита Будка — ревматизму і пороку серця; Петро Вергун — недокрів’я і туберкульозу. Тільки шістдесятирічний Микола Чарнецький був визнаний здатним до легкої праці 20. Обвинувальний висновок у справі митрополита та єпископів УГКЦ був затверджений міністром державної безпеки УРСР генерал-лейтенантом С.Р.Савченком 11 травня 1946 р. та військовим прокурором військ МВС підполковником Стрюком — 13 травня 1946 р. 21. У справі зберігаються розписки обвинувачених про ознайомлення 27 травня 1946 р. з цим документом 22.

Після закінчення слідства, у травні 1946 р. перша особа тодішньої радянської України — Микита Хрущов звернувся до Сталіна з проханням про надання дозволу на проведення суду над Йосифом Сліпим, Миколою Чарнецьким, Никитою Будкою та Петром Вергуном. Окрім цього, Микита Сергійович запропонував Йосифові Віссаріоновичу не висвітлювати у пресі хід судового процесу, за недоцільністю, а лише після його закінчення розмістити коротке повідомлення про те, що суд відбувся, а також спеціальну статтю про злочинну антинародну діяльність колишніх керівників греко-католицької уніатської церкви. Сталіну, вочевидь, ця ініціатива сподобалася і всі подальші події відбулися згідно із запропонованим сценарієм.

29 травня — 3 червня 1946 р. було проведене закрите судове засідання без участі обвинувачення і захисту, на якому слухалася справа ієрархів УГКЦ. Вирок було оголошено в ніч з 3 на 4 червня. Усіх підсудних було визнано винними в антирадянській і контрреволюційній діяльності і за-суджено до різних термінів покарання: митрополита Й.Сліпого — до восьми років виправно-трудових таборів, прелата П.Вергуна — до семи років ПТТ, єпископів М.Чарнецького і Н.Будку — до п’яти років ПТТ кожного 23.

Єпископ Григорій Хомишин помер у в’язниці під час слідства 24. Матеріали стосовно єпископа Івана Лятишевського було виділено в окрему справу, а його самого згідно з ухвалою Особливої наради при міністрі внутрішніх справ СРСР від 16 серпня 1946 р. було заслано до Казахстану на п’ять років 25. 3 червня 1991 р. митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Микола Чарнецький, Никита Будка і прелат Петро Вергун були реабілітовані на підставі ст. 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», однак невдовзі по тому, 11 липня 1991 р. Прокуратура УРСР дійшла висновку, що названі вище священнослужителі засуджені обґрунтовано і не підлягають реабілітації. Остаточну ухвалу у справі Йосифа Сліпого 19 вересня 1991 р. винесла Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР, яка визнала висновки Прокуратури УРСР від 11 липня 1991 р. безпідставними, цим самим підтвердивши реабілітацію ієрархів УГКЦ.

Для включення у добірку, що пропонується увазі читача, з кількасот документів архівно-кримінальної справи № 68069-ФП, про яку йшлося вище, був відібраний 21 оригінальний документ, що знаходиться у томах № 1 та № 7. Кожен із цих документів стосується безпосередньо особи митрополита Йосифа Сліпого. Це — постанови НКДБ УРСР про арешт, ув’язнення і оскарження глави УГКЦ, протоколи допитів і довідка про стан здоров’я владики після року перебування у в’язниці, список свідків, що були допитані у справі ієрархів, висновок слідства, вирок військового трибуналу та ще декілька важливих документів.

Текст документів подається у повному обсязі, без скорочень і купюр.

У добірці їх розташовано згідно із хронологією створення — від 11 квітня 1945 р. (дата арешту ієрархів УГКЦ) до 3 червня 1946 р. включно (дата оголошення вироку). Мова документів — російська, оскільки їх авторство належить співробітникам органів НКДБ-МДБ-МВС УРСР. Несправності тексту усунуто без застереження лише в документах, відтворених машинописним способом (друкарські помилки), тоді як у тексті рукописних документів орфографічні та стилістичні помилки збережено у тих випадках, коли вони мають смислове значення. Тексти бланків та особисті підписи відтворено курсивом. Недописані в оригіналі слова доповнено у квадратних дужках.

Документи добірки оснащено заголовками та відповідними легендами, тобто відомостями про пошукові дані, оригінальність і спосіб відтворення.

 


Ridna Mowa Menu
Попередня: Депортація
Наступна: Справа ієрархів УГКЦ II