Ridna Mowa

Розкол як форма боротьби І

Олександр Тригуб
Миколаїв
Розкол як форма боротьби ДПУ УСРР із православною церквою в Україні (1922–1927 рр.)

Tryhub O. The schism as the method of DPU struggle against the Orthodox Church in Ukraine (1922–1927). In article on the basis of wide sources’ base the place and a role of the GPU and its regional divisions in religious life, their organizational registration, specific features, structure and directions of work. The special attention addresses for a role of the given bodies in schism of Russian Orthodox Church in Ukraine in 1922–1927.

Історія взаємин між Російською православною церквою (РПЦ) та вищим партійно-державним керівництвом і місцевим виконавчим апаратом СРСР є однією з актуальних проблем вітчизняної історіографії. Дослідницький інтерес пояснюється зняттям ідеологічних обмежень на вивчення церковної історії і церковно-державних стосунків, можливістю роботи із засекреченими донедавна матеріалами державних, партійних і відомчих архівів. Особливу цікавість викликає проблема розколу РПЦ у 1920-х рр., його причини, рушійні сили, вплив державних органів на виникнення та перебіг цього явища, міжконфесійні стосунки тощо.

Загальні засади церковної політики розроблялися в надрах більшовицької партії та Антирелігійної комісії (АРК). Безпосередньою реалізацією політики ліквідації церковних інститутів займалися місцеві апарати НКВС СРСР, радянської України (ліквідаційні комісії, пізніше — відділи культів адмінвідділів) та більшовицької таємної поліції ВУНК–ДПУ. Перші — реалізовували публічні акції церковно-державних взаємин, інші — через агентурний апарат здійснювали основну роботу щодо розколу та дезорганізації церковних структур. З огляду на виникнення у православній церкві під час національно-визвольних змагань кількох течій більшовицька влада вирішила скористатися внутрішніми церковними негараздами.

Головний напрямок роботи партійно-радянського апарату полягав в організації так званої «боротьби зсередини» за принципом «divide et impera» (лат. «розподіляй і володарюй). Метод розколу РПЦ в Україні втілював голова ВУНК Мартин Іванович Лаціс. Приїхавши з Москви у квітні 1919 р., він підписав наказ про застосування «особливих» методів боротьби з релігійною контрреволюцією. Новопризначений керівник спецслужби радянської України налаштовував підлеглих на тривалу й обережну роботу, визнавши водночас, що релігію «мечем не скорити». Дослідник історії церкви Наталія Рубльова зазначала, що наказ не уточнював, у чому саме полягала «особливість» нових методів1. Однак подальша практика «чекістської роботи» продемонструвала головні засади «особливих» методів.

Так, 2 грудня 1919 р. М. Лаціс «у дискусійному порядку» виступив у газеті «Известия» зі статтею «Держава і церква», в якій уперше намітилася «чекістська» ідея розколу церкви шляхом виявлення і підтримки «прогресивного духовенства», лояльного радянській владі.

По-перше, автор статті вважав за можливе пряме втручання

держави у справи церкви. «Радянська влада, — писав він, — провела відокремлення церкви від держави, а релігію оголосила приватною справою. Це, однак, не означає, що радянській державі байдуже, що діється у церкві та яким шляхом вона йде. […] Допустити розбіжність церкви з державою — це значить допустити державу в державі».

По-друге, аналізуючи дворічний досвід радянської влади у державно-церковних стосунках, М. Лаціс пропонував у релігійній політиці зробити особливий акцент на підтримку «прогресивного духовенства», лояльного до радянської влади. «Цей недавній досвід учить нас, — вказував головний чекіст України, — бути завбачливими і підтримувати у духовенстві ту течію, яка йде за духом часу і йде на підтримку радянської влади. Ця течія намітилася досить ясно, і було б нерозважливо не звернути уваги на нові віяння у православній церкві»2.

Проаналізувавши статтю, російський дослідник Анатолій Кашеваров дійшов висновку, що у контексті загальної оцінки церкви як «знаряддя для підпорядкування працюючих мас експлуататорам» неупереджено налаштованому читачеві зрозуміло, що запропонована М. Лацісом тактика підтримки державою «нових віянь у церкві» була спрямована на розкол і подальше знищення3.

Отже, справжнім автором концепції розколу РПЦ був не Лев Троцький, про що твердять як вітчизняні, так і зарубіжні сучасні дослідники історії державно-церковних стосунків4, а Мартин Лаціс (справжнє ім’я — Ян Фрідріхович Судрабс).

Протягом 1920 – першої половини 1921 рр. у вищих ешелонах влади радянської Росії точилися суперечки про використання розколу як засобу боротьби з релігією. Нарком освіти А. Луначарський 30 листопада 1920 р. надіслав листа В. Леніну про використання окремих ієрархів для створення «радянської» церкви, що призвело б до «визнання з боку церкви принципів: боговстановленості радянської влади; правильності принципу відокремлення церкви від держави; повної узгодженості комуністичного ідеалу з істинним християнством»5. Того ж дня лист опинився у голови ВНК Ф. Дзержинського, який направив його М. Лацісу із запискою: «Дорогий товаришу Лаціс. При цьому [надсилаю] лист Луначарського товаришу Леніну. Прошу терміново написати доповідь із цього питання для перепровадження тов. Леніну. Моя думка: церква розвалюється, тому (так у тексті. — О. Т.) нам треба допомогти, але жодним чином не відроджувати її в оновленій формі. Тому церковну політику розвалу повинна вести ВНК, а не хто-небудь інший. Офіційні або напівофіційні зносини з попами — неприпустимі. Наша ставка на комунізм, а не релігію. Лавірувати може тільки ВНК для єдиної мети — розкладання попів. Зв’язок, який би то не був, з попами інших органів — кине на партію тінь — це найнебезпечніша річ. Вистачить нам одних спеців. […] Лист до Леніна поверніть, просив би 3-го грудня прислати мені Вашу доповідь»6.

Водночас головний чекіст країни направив записку В. Леніну: «Надсилаю Вам із питання про попів доповідь Лаціса і Самсонова. Вважаю, що офіційно чи напівофіційно мати з попами справи не потрібно. Вийде тільки компрометація. На це може дозволити тільки ВНК»7.

Найімовірніше, що чекістам вдалося переконати партійну верхівку у власній концепції розвалу церкви. Про це свідчив циркулярний лист Катеринославської НК до повітових комітетів від 10 серпня 1921 р., в якому зазначалося: «Наше завдання — настрахати чорносотенні елементи «священства», захищаючи священиків, що визнають радянську владу, проводячи тенденцію (обережно) про виборність єпископів на патріархальних з’їздах, дозволяючи такі тільки при наявності співчуваючого нам елемента, і, найголовніше, посилена вербовка інформаторів із духовенства, матеріально зацікавлюючи його, однак твердо враховуючи, що ніякого радянського духовенства ми не створюємо, а тільки використовуємо взаємні чвари поміж різними частинами духовенства (виділення наше. — О. Т.) для того, щоб вони самі себе знищували, причому ми робимо таким чином тимчасову поступку масі […]»8.

У 1922 р. трапилася нагода реалізувати задуманий план. Оргбюро ЦК РКП (б) постановою від 30 травня доручило ДПУ справу розколу церкви9. На масштабну операцію відразу ж був націлений відповідний апарат органів держбезпеки. Головні чекісти не тільки керували неминучим широкомасштабним застосуванням насильства, але й впливали на вироблення лінії політбюро ЦК РКП(б).

Уся оперативна робота у даному напрямку зосередилася у VI відділенні Секретного відділу у складі Секретно-оперативного управління ДПУ радянської Росії. У 1921 р. його очолив П. Валейчик, з 1922 р. незмінним начальником цього відділення протягом кількох наступних років став Євген Олександрович Тучков («Ігумен»). Паралельно він був секретарем Антирелігійної комісії, доповідав на її засіданнях про стан роботи у церковній сфері органів ДПУ, вносив пропозиції і часто персонально їх реалізовував. Зокрема, допитував патріарха Тихона, проводив переговори з церковними ієрархами, вербував духовенство, організовував «обновленські» собори тощо. У 1931 р. за «блискавичні успіхи» у справі «розколу православної церкви (обновленців, тихонівців і низку інших течій)» його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора10.

До справи розколу РПЦ в Україні органи держбезпеки звернулися у травні 1922 р. Оперативна робота у цьому напрямку координувалася V відділенням Секретного відділу ДПУ УСРР. У губвідділах ДПУ церковними справами опікувався помічник уповноваженого по духовенству і сектам IV групи Секретно-оперативної частини (СОЧ). Але принципові питання вирішував голова місцевого ДПУ, який паралельно був членом спеціальних міжвідомчих релігійних комісій, «трійок» тощо. Активне залучення апаратів місцевих відділів до загальної церковної політики відбулося, найімовірніше, на початку літа 1922 р. Так, у телеграмі секретаря ЦК КП(б)У Д. Мануїльського зазначалося:

«У губвідділі ДПУ повинна бути обов’язково спеціальна особа, що займається справами оновлення церкви, розколювання і екзархістів, і автокефалістів, що спостерігає за релігійними громадами […]»11.

На органи державної безпеки покладалися завдання обмеження діяльності тихонівців, підтримка зібрань та з’їздів обновленського духовенства, формування нових церковних рад на засадах обновленства та винятково із прихильників нової течії. Співробітники ДПУ зобов’язувалися «створити ряд процесів проти прихильників Тихона […] з винесенням смертних вироків»12. У звіті за перше півріччя 1922 р. українські чекісти таким чином оцінювали перші результати роботи:

«Органи ДПУ тактичной обережно повели роботу з подальшого розкладання рядів духовенства, поглиблюючи і форсуючи розкол, направляючи рух у бажане русло й одночасно зберігаючи за собою загальне керівництво ним»13.

У другій половині 1922 р. діяльність Секретного відділу спрямовувалася на збір інформації про внутрішні церковні конфлікти, фінансові негаразди тощо. Згодом ці матеріали стали підґрунтям для вербування «незадоволених», висунення активістів обновленства, організації осередків Живої церкви, ліквідації антиобновленської опозиції та популяризації ідей обновленського реформаторства, усунення «непримиренного єпископату».

Система державної інформації організовувалася «з метою своєчасного і повного інформування і вжиття відповідних заходів» згідно з таємним циркуляром ВЦВК і ЦК РКП(б) від 17 березня 1921 р. На місцях із представників губкому, губвиконкому та губНК створювалися Державні інформаційні трійки. Апарат держінформтрійки формувався відповідно до розпорядження ВНК від 19 квітня 1921 р. «Інструкція з держінформації» чітко вказувала, що «держінфтрійка не має спеціального технічного апарату, а користується апаратом губНК» і «фактичне керівництво всіма роботами держінфтрійки належить винятково губНК»14. Усім губернським НК і особливим відділам пропонувалося використати «інформаційні апарати цивільних і військових установ, вимагаючи офіційно кожні три дні відомості». У додатку містилися списки питань, відповіді на які губчека повинно було вимагати.

Апарати інформаційних трійок складали двотижневі бюлетені, що включали «загальні висновки, а також як розпочаті, так і передбачувані заходи для усунення прогалин, зазначених у зведенні». Інформація мала подаватися «точно і ясно […] із зазначенням причин і фактичних даних». До бюлетеню не повинні були потрапляти «неперевірені відомості, отримані на підставі чуток, розмов тощо». Запитувані відомості постійно уточнювалися й деталізувалися. За задумом, держінформтрійка повинна була відігравати роль координатора зусиль партійних, радянських органів і спецслужби у зборі та аналізі інформації. Кожні три дні інформтрійка губернії направляла до Харкова та Москви телеграфну інформацію. Матеріали мали гриф «цілком таємно», а «знімати копі зі зведень, безумовно, забороняється».

Нова «Інструкція з держінформації» підбила підсумки дев’ятимісячної роботи й була оголошена наказом ВНК № 85 від 23 лютого 1922 р. Поряд із визнанням, що «держінфзведення […] дають низку цінних матеріалів нашим центральним органам для спостереження за роботою місць», відзначалися істотні прогалини, що роблять «ці зведення інколи абсолютно марними». Указувалося, наприклад, що «майже у всіх зведеннях переважають загальнотуманні якісні характеристики подій і явищ. Конкретні ж факти й цифри у зведеннях майже відсутні».

Підкреслювалося, що «в результаті […] загальна картина становища району, про який даються відомості, залишається або зовсім невисвітленою, або вона настільки відрізняється від дійсної, що робити з неї які-небудь висновки не вважається можливим».

Керівництво ВНК в «Інструкції…» чітко сформулювало мету держінформації і розкрило сутність уявлень про політичний контроль:

«Найважливішим завданням держінформації є висвітлення настроїв всіх груп населення і факторів, що впливають на зміну цих настроїв […]. У даний момент […] четвертим, суто чекістським, завданням держінформації є інформування Центру про активні прояви явної й

таємної контрреволюції, про роботу контрреволюційних партій і угруповань (звичайно, тільки там, де вони виходять за межі звичайного агентурного спостереження й набувають розмірів явищ державної важливості)»15.

Духовенство та віруючі громадяни кваліфікувалися чекістами як «контрреволюційні елементи».

Обов’язковою складовою щотижневих та щомісячних інформаційних зведень губернських апаратів ДПУ був розкол у православ’ї та загальна характеристика становища церкви і духовенства. Подавалися також дані про становище інших конфесій на терені округи і губернії, характеристика окремих діячів церкви, статистика релігійних громад і служителів культу, звіти про витрати на підкуп духовенства та єпископату, про способи проникнення агентів ДПУ у церковне середовище та наслідки їх руйнівної діяльності16.

На цьому етапі чи не головним завданням НК–ДПУ стало «посилене вербування інформаторів із духовенства». Так, у протоколі засідання Секретного відділу ВНК за 1921 р. зазначалося:

«Питання інформаційної агентурної роботи з духовенством найбільш хворе у НК як за труднощами його виконання, так і за тим, що на нього дотепер НК мало звертала уваги. Для більш швидкого й правильного проведення в життя необхідно спочатку вжити наступних заходів:

  1. Використовувати у своїх цілях духовенство, яке займає особливо важливе службове становище у церковному житті, як-от архієреїв, митрополитів і т.д., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати по духовенству ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад, припинення забороненої агітації із приводу декретів про закриття монастирів і т.д.
  2. З’ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв, щоб на межі честолюбства грати різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми.
  3. Вербувати інформаторів по духовенству пропонується після певного знайомства з духовним світом і з’ясування всебічних рис характеру по кожному служителеві культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, головним чином через вилучення кореспонденції при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем.

Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духовенства необхідне, тому що на одному цьому ґрунті ще можна домовитися з попом, а сподіватися на його доброзичливе ставлення до радянської влади не можна. При цьому субсидії грошові й натурою, без сумніву, зв’язуватимуть їх із нами ще й в іншому відношенні, а саме в тому, що він буде вічний раб НК, який боятиметься розконспірувати свою діяльність.

Повинно практикуватися вербування інформаторів і через залякування в’язницею й табором за незначними приводами — за спекуляцію, порушення розпоряджень влади і т.п. Щоправда, цей спосіб може бути корисним тільки в тому випадку, коли об’єкт для вербування слабохарактерний і безвільний […]»17. Відповідно до наказу ДПУ № 291 (від 14 листопада 1922 р.) було запроваджено класифікацію секретних співробітників і встановлювалися три їх категорії: агент зовнішнього спостереження (лінія оперативного відділу, який займався стеженням, арештами, обшуками), інформатор — особа, яка завербована або введена в організацію, установу чи квартиру для «висвітлення» ситуації (лінія інформаційного відділу) й «освідомлювач» — особа, яка завербована або введена до «антирадянської, контрреволюційної, шпигунської чи злочинної організації» для висвітлення й добування відомостей про неї (підпорядкування секретного, контррозвідувального відділу). За певних обставин працівники, які надавали матеріали загального характеру, переводилися до категорії інформаторів з підпорядкуванням інформаційному відділу, а ті, кому вдалося проникнути у «злочинну організацію», передавалися з інформаційного до секретного чи контррозвідувального відділів18.

Протягом другої половини 1922 – першої половини 1923 рр. саме на вербовці духовенства була зосереджена увага СОЧ як у центрі, так і на місцях. У середині 1923 р. в Україні «по лінії розробки духовенства» діяло 30 секретних співробітників на платні, на потреби яких виділялося по 2 тис. руб. щомісяця (знаками 1922 р.), а в кінці 1923 р. — уже 50 руб. золотом19. Особливо переймалися даним питанням на місцях:

«Звернута увага на вербування освідомів із духовенства в округах […]. У Лубнах уже завербовано двох осіб», — відзначав Полтавський губвідділ ДПУ20. Значною перешкодою для розширення агентурної мережі була постійна нестача коштів. Дослідниця церковно-державних стосунків А. Киридон, вивчаючи питання матеріальної винагороди агентів у церковному середовищі, цитувала висловлювання співробітника ДПУ (1926 р.):

«Жодна ділянка чекістської роботи не вимагає так багато матеріальних витрат, як релігійні угруповання».

При цьому зазначалося:

«Попів різних мастей не важко вербувати, але досить важко використовувати, не купуючи їх грішми».

Пояснюючи важливість саме матеріальної зацікавленості священнослужителів, автор документа зауважував:

«У комуністичну ідеологію вони не вірять; у партію знають, що навіть за умови зречення сану, не приймуть, застосування у [19]26 р. репресій попи не допускають, у надання їм [державної] служби після зняття сану не вірять». Тож «єдиним солідним для них аргументом є гроші».

Начальник секретного відділу ДПУ УСРР В. Горожанин у 1928 р. зазначав:

«Вербування попів особливих проблем не становить, але їх використання можливе лише за умови виплати грошової компенсації»21.

Місцеві апарати ДПУ УСРР постійно скаржилися на нестачу коштів. Так, начальник Подільського губвідділу ДПУ І. Леплевський направив до губвиконкому листа, де зазначав:

«У зв’язку з використанням усіх кредитів […] прошу про асигнування […] по 40 тис. руб. на місяць, які необхідні для секретної роботи з поглиблення розколу серед духовенства»22 . Грошовими проблемами переймалося і Полтавське ДПУ, відзначаючи:

«Болюче питання як в ГВ [губвідділі], так і в округах, — це зовсім немає ніяких коштів по духовенству, попри те, що нами вказувалося у кожному політзведенні про критичний стан. Центром очевидно ніяких заходів не вжито і не звернено уваги на ЦЕ ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ (так в оригіналі - О.Т.).


Ridna Mowa Menu
Попередня: Справа ієрархів УГКЦ II
Наступна: Розкол як форма боротьби ІІ