Ridna Mowa

Шевченківський світ

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

«ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ СВІТ» В АНГЛОМОВНОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ДИСКУРСІ ДР. ПОЛ. ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.: МОДЕЛІ РЕЦЕПТИВНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

 

Емоційний інтелект Т. Шевченка

Творчість Тараса Шевченка (передусім поетична) на філософсько-світоглядному та ідейно-мотивному рівнях утверджує українську націю як самобутню соціокультурну й етнополітичну спільноту, яка, проте, перебуває під колонізаторським тиском Російської імперії. Шевченкове слово стало важливим імпульсом у формуванні української національної ідентичності. Шевченківський художній простір розгортається навколо концептуальних опозицій «мить — вічність», «хаос — космос», «теперішнє — майбуття», «гноблення — свобода» тощо.

Художній світ Т. Шевченка наділений особливою понадчасовою вітальністю, що, зрештою, визначає й понадчасову актуальність у творчості українського генія. Одним із важливих компонентів його художнього світу постає мотив вічного переродження (матерії, енергії), який у західній традиції окреслений поняттями «палінґенезії» та «апокатастазису».

Григорій Клочек, пояснюючи специфіку поетичної сили поезій Т. Шевченка, використовує поняття «емоціонального інтелекту» (або емоційного інтелекту — ідеться про emotional intelligence; така транслітерація, на нашу думку, видається більш прийнятною з огляду на усталену парадигму аналогічних запозичень і їхніх транслітерувань в українській мові), поєднуючи здобутки сучасної психології з поетикою художнього твору. Літературознавець зазначає: «Могутній інтелектуальний потенціал проявився уже у перших відомих нам поезіях Шевченка. Для прикладу — балада «Причинна». Якщо розглянути її у суто українознавчому/народознавчому аспекті, то не може не вразити той обсяг знань про свій народ, які продемонстрував молодий поет. <…>. Власне у системному розумінні інтелектуалізму Шевченка він виконує системотворчу функцію — тобто функцію формуючих першоімпульсів» [3, c.22]. Національний інстинкт дослідник визначає як «інстинкт самозбереження нації. У Шевченка він був <…> особливо загостреним. Звідси - і його потужна дієвість у розгортанні творчості, яка <…> була спрямована на збереження нації. І у минулому, і у теперішньому, і у майбутніх часах поезія Шевченка є оберегом нації» [3, c.23].

Зауважимо, що з точки зору психології «емоційний інтелект» – це інтегративна особистісна властивість, яка зумовлюється динамічною єдністю афекту та інтелекту через взаємодію емоційних, когнітивних і мотиваційних особливостей і спрямована на розуміння власних емоцій та емоційних переживань інших, забезпечує управління емоційним станом, підпорядкування емоцій розуму, сприяє самопізнанню і самореалізації через збагачення емоційного і соціального досвіду. У структурі емоційного інтелекту доцільно розглядати внутрішньоособистісний (спрямований на власні емоції) та міжособистісний (спрямований на емоції інших) компоненти. Перший детермінований такими складовими, як самосвідомість, рефлексія, самооцінка тощо. Другий компонент передбачає емпатію, толерантність, конгруентність, діалогічність.

З огляду на концепцію емоційного інтелекту художній світ Т. Шевченка характеризується високим ступенем вияву наведених ознак. Відштовхуючись від цих поглядів, Г. Клочек обстоює думку, що «інтелектуалізм Шевченка був покликаний, напружений і сформований геніально чутливим національним інстинктом, який до того ж був украй загостреним потребою самовираження, спричиненою внутрішнім «тиском почуттів». Тому й уся поезія Шевченка є могутнім (за Маланюком - вулканічним) за силою духовно-інтелектуальним актом, спрямованим на збереження та відродження колоніально загроженої нації. Але природу Шевченкової інтелектуальної проникливості системно не осягнути, якщо не врахувати, що йдеться про особливий спосіб осягнення сутності — художній» [3, с.24].

Розкриваючи взаємозв’язки між психологічними особливостями поета та стратегіями й можливостями репрезентації структур власної психічної структури в художньому творі за допомогою поетикальних прийомів, Г. Клочек ставить запитання про те,  «звідкіль у Шевченка з його емоційністю ця рішучість така безстрашність? Відповідь знаходимо в книзі Деніеля Гоулмана про емоціональний інтелект, де він розповів про випадок, що стався під час катастрофи, коли пасажирський потяг упав у річку зі зруйнованого моста. Подружжя Гері та Мері Джейн, котрі беззавітно любили свою одинадцятирічну доньку Андреа, приковану до інвалідного крісла церебральним паралічем, врятували її ціною власного життя <…>. І чи не підказує цей факт думку, що рішучість та безстрашність Шевченка породжена його беззавітною, пристрасною любов'ю до України, якою пройнята вся його поезія і про яку він говорив із вражаючою відвертістю: “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що прокляну святого Бога / За неї душу погублю!”» [3, с.33]. У шевченківському світі любов до України постає центральним мотивом, що знаходить особливе втілення і в художніх образах, які характеризуються «здатністю «заряджати» реципієнта цією чуттєвістю. <…> ступінь емоційності автора», визначаючи чуттєвість образу, «який є посередником між автором та реципієнтом. Водночас художній талант визначається не тільки емоційністю, а й здатністю глибокого проникнення в суть речей та явищ, тобто інтелектом. Йдеться про особливий художній інтелектуалізм, у якому, окрім розвинутої здатності до логічно-розумового осмислення розмаїтих процесів у цьому світі, визначальну роль відіграють інтуїція, надсвідомість та підсвідомість, «шосте чуття»... Помилково думати, що емоціональний інтелект — це не тріумфальна перевага емоційності над розумом, ні, йдеться про особливий синергетичний зв'язок того, що звично позначається як IQ («звичайний» інтелект) та EQ (емоціональний інтелект)» [3, с. 4].

 

Шевченківський дискурс як рецептивний феномен

Творчості Т. Шевченка притаманний значний художній потенціал, особлива форма реалізації власних потенцій емоційного інтелекту, який виводить митця за рамки конкретного історичного часу, проголошуючи понадчасовим і понадстильовим. Водночас варто зазначити, що такий тип творчості породжує значну кількість переосмислень, пов’язаних різними формами інтертекстуальності, як в українській літературі, так і в інонаціональному культурному середовищі. У такий спосіб можна констатувати окремий шевченківський дискурс як специфічний художній і, по суті, рецептивний феномен. Проте рецепцію Т. Шевченка в інокультурному середовищі можна окреслити за вдома магістральними напрямами, які умовно можна назвати «традиційним» і «нетрадиційним».

Перший тип репрезентує всі форми інтертекстуальності й передбачає обізнаність творців нових текстів із творами Т. Шевченка, іншими історико-літературними, літературознавчо-критичними матеріалами та ін. Класичні форми перекладів належать до цієї категорії. Другий тип притаманний дискурсу масової літератури або ж масової культури, де образи шевченківського світу функціонують «метафізично», як меседжі, схематичні образи або ж симулякри, породжені навмисно або несвідомо викривленим/стереотипізованим розумінням автентичних мотивів, героїв чи сюжетів. Також до другої категорії належать усі тексти, пов’язані з іронічним/пародійним/пастишизованим обіграванням вихідного тексту (претексту). У такому разі некласичні форми перекладів (скажімо, іронічна стратегія перекладу, за Д. Робінсоном, або ж імітаційний переклад, за Б. Раффелом [див.: 11]).

У річищі масової культури творчість навіть найвизначнішого поета може бути представлена схематично, на рівні спрощених ідей (стереотипів), за якими і повинен маркуватися той простір, до якого належить митець. Як приклад, можна навести досить дражливе використання Шевченкового портрета у третій серії «Господар удома» 8 сезону американського телесеріалу «Доктор Хаус».  Поява портрета вписана в сюжет, пов'язаний із одруженням доктора Хауса з українкою на ім’я Домініка Петрова. Подане ім’я навряд чи можна вважати українським чи бодай поширеним в Україні, отже, йдеться про стратегію символізації імені, яке позначає щось екзотичне й невідоме. Натомість прізвище має граматичну форму, властиву російським прізвищам і є справді поширеним прізвищем-маркером російського (радянського/пострадянського) простору. Ґреґорі Хаус, одружуючись із Домінікою,  допомагає їй отримати ґрін-карту, а з нею і право на проживання та роботу в США.

Отже, гіпертрофовано емоційна в поведінці та часом ірраціональна у вчинках героїня, яка є етнічною українкою пострадянського штибу, прагне обманути американські імміграційні служби, виявляючи чудеса прагматизму та амбіційності. Домініка походить із Кременчука, в неї є брат і троє дядьків: Микола, Федір і Володимир. Також у Домініки є шкільні друзі, Василь та Оксана, але «з Оксаною вона не спілкується, бо та цілувалась з Павлом, який подобався Домініці». З образом героїні пов’язана проблема сучасних вихідців із «сірого», неідентифікованого третього світу. Ці вихідці мають особливу вітальність; вони, не маючи якоїсь конкретної ідентичності, не прив’язуючись до своїх культурних звичаїв, легко інтегруються в будь-яке нове соціально-культурне середовище, готові вдаватися до авантюрних учинків заради власної вигоди.  У згаданій серії Хаус вішає вдома відомий портрет Шевченка «у смушевій шапці» зі словами: «Твоя бабця сексапільна» (в оригіналі: «Your grandmother's kind of sexy»). На що Домініка відповідає банальною і, по суті, беззмістовною формулою вікіпедійного характеру: «That is Taras Shevchenko, the greatest Ukrainian poet». «Той, що написав «Жив-був чоловік із Кременчука»?», – запитує Хаус (в оригіналі: «There once was a man from Kremenchuk», фраза «there once was a man» є початком англійських лімериків).

Представлений, з одного боку, портрет є маркером немодерності України, дикуватості та ізольованості її «пострадянських громадян» від цивілізованого світу. З другого боку, саме в цьому «недовідомому» просторі може породжуватися щось нове, що гіпотетично маже містити вітальний імпульс для оновлення західного світу, загрузлого в гіпертрофованій раціональності, яка породила численні соціальні проблеми (пов’язані з еміграцією, тероризмом тощо). Хаус, іронізуючи, вдається до сексуального жарту, який має трансґендерну природу. Сексуальна бабця «Тарас Шевченко» — невідомий ресурс, який, проте, може породити людей із іншим типом сексуальності, емоційності, культури тощо, завдяки яким може відбутися оживлення усталеного способу життя західної людини. У річищі масової культури будь-яка «великість» і величність (варто нагадати про структуралістський і постструктуралістський поворот у західній гуманітарній думці, починаючи з 1970-х рр.) змінюється, оцінки явищ можуть здобувати кардинально полярні знаки, потрапляючи в несподівані інтерпретаційні схеми, як у згаданій серії американського серіалу.

 

Т. Шевченко в індійській літературі кін. ХХ ст.: моделі міжкультурного зближення

Творчість Т. Шевченка знаходить особливі форми рецептивної трансформації в індійській літературі другої половини ХХ ст. Зокрема відбувається конструювання своєрідного Шевченкового світу під впливом інтерпретацій, генерованих у радянський період. У той час між Індією та СРСР формуються потужні культурні зв’язки, які сприяють інтенсифікації інтересу індійських письменників до творчості Т. Шевченка, який постає борцем за права пригноблених і невільних. Саме цей аспект є домінантним у творах індійської літератури, зокрема у п’єсі «Тарас Шевченко» (1965 р.; української переклав Віктор Батюк) Манматхи Рая та в романі «Добром зігріте серце» (1982 р.; української переклали Віталій Фурніка та Марія Чиженко) Дандапані Джеякантана. Радянське літературознавство трактує Шевченкову творчість передусім як репрезентацію народоборчих мотивів проти узурпаторської політики російського царату. У такий спосіб творчість українського генія на тематологічному та ідейному рівнях близька ідейним установкам загальноєвропейського романтизму.

Український поет був зосереджений на справі визволення від національного поневолення. Ця ідея наявна у творчості поетів недержавних націй. ХІХ століття, зокрема період романтизму, — це доба становлення націй у Європі, і творчість Шевченка органічно проектується на загальноєвропейські тенденції того часу. В осерді романтизму як культурно-художнього напряму — етнокультурний центризм. Саме поети-романтики на концепційному рівні втілили імператив національної ідентичності, що виявлявся в різних літературах. Романтизм звертався до народних джерел, вбачаючи в народному житті запоруку майбутнього. Але для того, щоб це майбутнє відбулося, потрібно надати простому народові свободу.

У ХІХ ст. зазначені тенденції з особливою повнотою втілилися в тогочасній літературі Британських островів — в аналогічних літературах кельтських народів (ірландській і шотландській). «Пісня Оссіана» Дж. Макферсона, творчість Р. Бернза, «Ірландські мелодії» Т. Мура  постали на ґрунті національно-визвольних рухів і типологічно споріднені з «Кобзарем» Шевченка. З огляду на ці факти доцільно говорити про інтегрованість творчості Т. Шевченка в дискурс європейського романтизму, якому притаманні мотиви боротьби народів проти тих, хто прагне їх закріпачити. Шевченко робить суб’єктом своїх поетичних текстів український народ, позбавлений можливості існувати як етнополітичне й соціальне утворення. Він, згідно з концепцією Г. Чакраворті Співак, «омовлює» тих, у кого імперія забрала можливість промовляти. У такий спосіб Шевченкова творчість підважує імперський центр, розхитуючи його інститути, передусім структури влади.

Для Індії подібні соціально-політичні ідеї постають надзвичайно актуальними, починаючи з середини ХХ ст. Філософія Шевченкових творів суголосна власній національній традиції (відображеній, скажімо, в «Рамаяні»), у якій візуалізовано форми боротьби гноблених за свої права. Зрештою, це вкладається в комплекс містично-філософських, релігійних ідей, пов’язаних із боротьбою пралюдини (первісної людини) зі злим богом Каліпурушею, який прагне утвердити на землі «вогненний хаос». Творчість Т. Шевченка яскраво засвідчує антиімперські мотиви, а отже, у своїй суті вона є антиколоніальною. Дандапані Джеякантан зазначає: «Гідний подиву поетичний талант зрів у душі українського поета, незважаючи на те, що він народився і виріс у бідній кріпацькій родині і вже з раннього дитинства терпів тяжкі злигодні» [1, с.86].

Індія — велика колонія Британської імперії — у ХХ ст. вибудовує власну соціокультурну та історичну концепцію державності та нації, утверджує стратегії подальшого саморозвитку вже як незалежної держави. Ідеї комуністично-соціалістичної ідеології СРСР були сприйняті із захопленням, оскільки радянська людина поставала прикладом незалежності, наприклад, у романі Джеякантана виразним постає мотив ґендерної рівності в СРСР, коли жінки мають право виконувати ту саму роботу, що й чоловіки. Звичайно, радянські комуністично-соціалістичні моделі були сприйняті в ідеологічному обрамленні, а отже, без належного критичного осмислення й незнання внутрішньої специфіки життя в СРСР. Звідси випливає поетизація радянської жінки, яка вже ніколи не стане покриткою, збезчещеною Катериною Шевченка.

Конструюючи своє політичне й соціокультурне мотто в ХХ столітті, Індія взорує на Радянський Союз. У 1964 р. на Всесоюзному рівні відбувалося відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, що сприяло інтенсифікації перекладів творів українського поета мовами світу, передусім і англійською, а також бенгалі, тамільською тощо. Так, після «здобуття Індією незалежно­сті в творах М. Рая дедалі частіше звучать мотиви необхідності соціалі­стичних перетворень у суспільстві — п'єси «Страйк» (1953), «Повстання сантальців». «Безсмертне минуле», (I960). Це робить його визнаним ліде­ром прогресивної драматургії Захід­ної Бенгалії» [5, с.183]. Характерні для творчості М. Рая волелюбні мотиви на повну силу зву­чать і в одній з останніх його п'єс «Тарас Шевченко» (1965).

М. Рая зазначає: «У 1964 році <…> в Україні побував видат­ний учений Саніті Кумар Чаттерджі, який брав участь у святкуванні 150-річчя з дня народження Тараса Шев­ченка. Повернувшись на Батьківщину, професор Чаттерджі розповідав про свою подорож, виступав з доповідями. Я слухав його виступ про Україну і Шевченка на мітингу, скликаному Індійсько-радянським  культурним товариством. Розповідь про життя Шев­ченка так вразила мене, що я запа­лився цією темою і сам наважився написати п'єсу про геніального поета України. Під час праці над нею я користу­вався виданим у Москві томом тво­рів Шевченка англійською мовою, а також книжкою М. Рильського й О. Дейча «Тарас Шевченко», теж анг­лійською мовою. Шевченкові поезії, введені у п'єсу, перекладені бенгаль­ським поетом Гхуламом Куддусом. Порадами мені допомагали діячі Західнобенгальського відділення Індій­сько-радянського культурного товари­ства, ряд калькуттських письменників і літературознавців.

П'єса була поставлена 1965 р. в од­ному із театрів Калькутти і з успі­хом йшла протягом кількох років. 1967 р. за цей твір журнал «Совієт ленд» відзначив мене почесною літе­ратурною премією імені Джавахарла-ла Неру.

Праця над п'єсою принесла мені величезне духовне задоволення, бо твори великого українського поета й революціонера співзвучні моїм влас­ним думкам і настроям. Образ Тара­са Шевченка назавжди залишиться в моїй душі» [5, с.183].

Драматичний твір написано в дусі реалістичної європейської дра­ми XIX ст.; складається п’єса з вось­ми невеликих дій (хронологічно — від 1838 р. до смерті поета). В них розпо­відається про обставини викупу Шев­ченка з кріпацтва, про зв'язки поета з прогресивною російською інтеліген­цією, про подорож на Україну 1843 p., участь у Кирило-Мефодіївському то­варистві, арешт і заслання, нарешті — про життя в Петербурзі після по­вернення з Новопетровського укріп­лення на Каспійському морі. Перша й остання дії — пролог і епілог — відбуваються 1861 р. на могилі Шев­ченка в Каневі.

«Автор будує твір на фактичному матеріалі, вводить у його тканину уривки з багатьох творів поета. Біль­шість дійових осіб — реальні істо­ричні постаті, друзі, знайомі, рідні Шевченка. Проте драматург у багатьох випадках по-своє­му підійшов до історичних фактів. Ок­ремі персонажі п'єси (Наталка — на­ложниця Енгельгардта, старий кріпак Разін — батько Ликери Полусмак, служник Шевченка Іван — ко­лишній розбійник, прототип герой поеми «Варнак» та ін.) вигадані пись­менником. Деякі інші герої волею автора зазнали своєрідної метамор­фози. Це стосується, передусім, об­разів Ликери та сестри Шевченка Ярини, доля якої у п'єсі пов'язана з сином поміщика Енгельгардта (його образ не має нічого спільного з ре­альністю). <…> Вигаданих сюжетних ліній і ситуа­цій у п'єсі М. Рая чимало. До них мо­жна зарахувати і відвідини поета В. Жуковським та його колишнім поміщи­ком, і розповідь кобзаря, в минулом


Ridna Mowa Menu
Попередня: Новий номер (40)
Наступна: Лінгводидактичні виміри І. І. Срезневського